Колись на тому місці, де зараз село Ревбинці, була дуже родюча земля біля ставу. Поселилися на протилежних його берегах два козаки. Імен їх і не згадати, загубилися роками. Ті чоловіки згодом одружилися, діток мали. Одне тільки недобре, бо сперечалися та хизувалися один перед одним то урожаєм, то одягом. Намагався кожен, щоб у сусіда все було гірше, а в нього — найкраще. Прокинеться один і одразу видивляється, чи сусід спить. Виріс кущ калини біля хати в другого. Дивись, на ту весну в сусіда вже два посаджено.
Через двадцять років прийшов час їм найстаршим своїм синам пори шукати. І тут невістка мала бути в кожного найкраща в світі. Ледь холостяками їхні діти не залишилися. І та не така, і друга не найкраща. Доки сини самі наречених не знайшли. Як справні господарі батьки задумали синам хати вибудувати. Один дума: «Поставлю вищу за сусідову!». А другий в цей час каже:
— Сину, завтра будемо добру землю звозити, щоб високо твоя майбутня хата стояла, вище від сусідової.
Так через те хизування кожен добру гору навозив. Ніколи і будівництво починати. Аж доки сини самі не припинили потурати батьківським забаганкам, та не взялися до зведення хат. Обидві оселі вдалися на славу. В один день і входини, і хрестини по обох берегах ставка гуляли.
Люди тяглися до вмілих господарів. І по цей, і по той бік ставка селилися. Так і вийшло, що село наше з «цієї» і «тієї» гори складається, а між горами все і досі ставок — єдиний свідок-очевидець тих кумедних баталій.
Гори, правда, лісами поросли, між хатками садки порозросталися. А так і досі все, як і раніше: та гора і ця гора процвітає. От чому наші Ревбинці найбагатші, найкращі, а люди найвродливіші і найвміліші в окрузі.