Було це дуже давно. Жила в одному селі мати, яка мала трьох синів. Були вони дуже гарними і працьовитими. І люди їх поважали. Все вони вміли робити, крім одного. Не вміли вони вишивати, як це робила їх ненька. Сядуть вони, бувало, біля неї та й кажуть:
— Ви, матусенько, вишивайте, а ми будемо дивитися, як у ваших руках народжуються квіти і птахи.
А матуся їм відповідала, посміхаючись:
— То я долю вашу вишиваю і пам’ять про себе в рушниках залишу.
Багато мати вишила рушників і всі між синами розділила, сказавши синам, щоб пам’ятали її завжди. А потім померла. Поховали сини матір, а на могилі постелили білий рушник.
Говорять, що на тому рушникові через три дні з’явилися квіти. Хто їх вишив, невідомо. Мабуть, то мамина любов на білому рушникові розцвіла червоними і чорними нитками.