Жила сама баба. Аж ось іде дід і проситься:
— Пусти на ніч.
— Не пущу, бо я сама живу, діток маленьких на світ приводжу.
— Та я нічого не візьму, не заважатиму тобі.
Погодилась баба. Остався дід у неї ночувати. Тільки сіли вечерять, аж у вікно стукають:
— А я казала, що мене питатимуть?
— Та ти іди, — каже дід, — а як народиться дитина, вийди надвір і на правий бік вгору подивись, а тоді мені розкажеш, що бачила.
Пішла баба. Народився хлопчик. Вона вийшла надвір, на правий бік угору подивилась. Бачить, дуб, високий, зелений, а на ньому парубок гарний лазить. Прийшла додому і розказує дідові. А він каже:
— Оце той хлопчик, як виросте до парубка, то на тому дубові і повіситься.
— Ночуй ще, — просить баба діда, — бо ще мають діти народитися.
Через два дні знову бабу гукають. Дід їй те саме приказує. Народилась дівчинка. Баба вийшла надвір, на правий бік угору подивилася. Аж бачить велике озеро і в ньому гарна дівчинка плаває. Прийшла вона додому і розказує дідові. А він:
— Оце ця дівчинка доросте до дівки і в тому озері втопиться.
— Ночуй ще, — просить баба діда.
Умовила. Вночі знову бабу гукають. Дід її знову повчає. Пішла вона. Народився хлопчик. Баба вийшла надвір, на правий бік угору глянула. Бачить-великий цегляний будинок, і під тим будинком, старезний дід з ковінькою сидить. Прийшла додому й розказує, що бачила. А дід їй:
— Оце цей хлопчик доживе аж до таких років.
Народжується людина — народжується її доля.