Одного грудневого ранку з неба на землю плавно спускалася сніжинка.
— Яка краса навколо! — захоплено милувалася маленька.
Вона уявляла себе царівною і кружляла у веселому танці. Ще в сніжинки була заповітна мрія — побачити людей. Та найбільше її хотілося поспостерігати за тим, як танцюють діти.
Так, захопившись легким кружлянням, красуня не помітила, як дужий вітерець підхопив її та поніс до лісу. Що ти вдієш проти сили могутнього вітру! Довелося тендітній сніжинці спуститися на гілку великої ялинки.
Давня мрія не залишала мандрівницю і в лісі. Та доля подарувала їй на свято Нового року велику радість. Струнку ялинку зрубали і повезли на майдан великого міста. Там її прикрашали горішками, маленькими яблучками-дичками, бубликами, а ще солодкими кониками, півниками. Занесена вітром маленька сніжинка теж по-своєму прикрашала ялинку. Згодом вона мала можливість побачити не тільки танці хлопчиків і дівчаток, а й почути про себе віршики і чудові пісні.
«Виявляється, діти люблять сніг!» — зраділа вона і опустилася на щічку хлопчика. Там наша мандрівниця розтанула, відчувши тепло дитини і її любов до снігу.