Жила собі одна жінка й мала трьох дочок, які ночами пряли пряжу, вдень продавали її і так заробляли собі на хліб. Щоб донькам не хотілося спати, мати співала їм пісень. І щорозу промовляла:
– Обминай нас, Найсене!
(А «найсен» і означає «сон».)
Неподалік від них стояв палац султана. І був у того султана син, якого звали Найсен. Одного разу він кудись подався й довго не вертався додому. Батьки не знали, де його шукати. І ось почула якось султанова дружина, як мати тих дочок приказує:
– Обминай нас, Найсене!
Три ночі слухала султанка пісню матері, дивуючись:
– Невже наш Найсен ходить до цієї вбогої хати?
Викликавши матір трьох дочок, султанка спитала її:
– Скажи-но, Найсен ходить до вас?
Та відповіла їй:
– Так, ходить!
Султанка знов за своє:
– Прошу тебе, якщо він прийде до тебе, перекажи йому: «Твоя мати хоче бачити тебе!»
Стара пообіцяла:
– Неодмінно перекажу!
Наступного дня пряля зайшла до султанки та й каже:
– Твій син приходив і сказав, що більш не хоче бачити тебе. А до мене унадився та й каже: «Я хочу взяти за дружину твою доньку».
Що робити султанці? Вона й на це пристає:
– Нехай сватається! Не турбуйся! Я пришлю тобі їжі, питва і всього, що треба.
А наступного дня навідалася до прялі й питає:
– Чи засватав Найсен твою доньку?
А пряля й каже:
– Так, засватав!
Султанка взялася готувати смачні страви та посилати бідній прялі. Вся родина ласувала султанськими наїдками. Якось найменша донька спитала:
– Матусенько, а що, коли в домі султана дізнаються, що ти обдурила їх?
А мати й каже:
– Дитино моя! їж і пий! Наш годувальник сильний і багатий. Нагодував нас сьогодні, нагодує й завтра!
Невдовзі знову навідалась султанка, спитавши прялю:
– Коли ж весілля?
– У неділю! — відповіла пряля.
Гайнула султанка додому й надіслала прялі придане для сина та всяких ласощів.
– Що ж робити, матінко? Що діяти? — бідкалась найменша донька.— Завтра в султановім домі дізнаються про наше ошуканство!
— Дитино моя! — мовила мати.— Їж та пий! Наш годувальник досить сильний. Хто опікував нас учора, опікуватиме й завтра!
Ось настала неділя. Пряля нарядила доньку, скликала гостей. А султанка стала біля входу в палац, щоб краєчком ока глянути на вінчання свого сина. Коли бачить: мати нареченої молиться. Скінчивши молитву, пряля почала співати пісню про кінець весілля.
Потім з дочкою пішли додому й полягали спати.
Наступного дня султанка знову благає прялю:
– Виведи наречену, щоб я хоч глянула на неї!
Нарядивши доньку, мати вивела її до султанки. Побачивши молоду, свекруха повернулась додому й наказала посилати прялі щодень їжу та питво.
Як минуло два місяці, султанка-свекруха запитала прялю:
– Чи не завагітніла твоя дочка?
Пряля відповіла:
– Так, завагітніла:
А щоб султанка не сумнівалася, підмощувала під сукню доньки всяке ганчір’я.
Коли пішов восьмий місяць, султанка знов питає прялю:
– Коли ж твоя донька народить дитину?
– На все свій час,— відповіла праля.— Через місяць! Тоді султанка наказала кравчині, щоб та нашила для немовляти всякої одежі.
А через місяць пряля сказала султанці:
– Сьогодні моя донька родитиме!
Султанка послала багаті подарунки та одежу для немовляти.
Схвильована донька спитала матір:
– Матусю, горенько нам! Що ж ми робитимемо, коли про все дізнається султанка?
– Не журися, донечко, їж і пий! Наш годувальник сильний та багатий. Нагодував нас вчора, нагодує й завтра.
Наступного дня пряля купила на базарі легені, зробила з них щось подібне до дитячої голови й накрила накидкою. Побачивши це, султанка запитала:
– Кого народила твоя донька — хлопчика чи дівчинку?
– Хлопчика,— відповіла пряля.
Зраділа султанка і звеліла посилати породіллі то курей смажених, то всяких ласощів. Так тривало кілька днів. Нарешті султанка наказала прялі:
– Сьогодні ти з невісткою підеш до лазні!
Погодилася пряля й зробила так, як веліла султанка. А та в цей час намовила свого раба:
– Піди-но в дім прялі та й викради немовля!
Пішов раб, як йому велено, й забрав згорток, схожий на дитину. По дорозі йому захотілося пити. Поклав він згорток на землю, а сам попрямував до джерела.
Саме тоді надбіг собака, схопив легені й побіґ. Повернувшись, раб не знайшов згортка й почав плакати:
– О горенько моє! Що я скажу моїй пані?
І побіг за собакою. Але по дорозі натрапив на мале хлоп’я. Узяв його й поніс до султанки.
Побачивши, що раб приніс справжню дитину, пряля з дочкою зраділи неймовірно. Помившись, вони пішли додому.
А султанка сказала їм:
– Приходьте й живіть разом з моїм онуком. А Найсен нехай як знає: захоче — нехай приходить, не захоче — його воля.
Послухалися пряля з донькою і почали жити в султановім палаці.
А невдовзі, проходячи мимо, Найсен побачив батьківський палац у сяєві вечірніх вогнів. «Мабуть, моя мати забула вже про мене,— подумав він.— Піду лишень та гляну, що там робиться».
Як подумав, так і зробив. Постукав у двері. Відчинила йому пряля.
– Хто ти такий? — спитала вона.
– Я — Найсен. А що ви тут робите?
– Послухай-но! Я тобі все розкажу, але ти не виказуй нас! — попросила пряля і розповіла йому про свою дивну пригоду.
Вислухавши, Найсен сказав:
– Не хвилюйтесь! Я неодмінно скажу, що твоя донька — моя дружина, а хлопчик — мій син.
Наступного дня пряля постукала до султанки й сказала:
– Найсен прийшов!
Зраділа султанка, обцілувала сина і влаштувала нареченим бучне весілля. І живуть вони в щасті та достатку донині.