Семеро вигнаних дружин

За давніх часів був звичай увечері замикати міські ворота. Одного вечора ще тільки смеркалося, а вхід до міста був уже на замку. Хто з селян опинився всередині, той не міг вийти за межі міста, а хто зостався то той бік воріт, не міг потрапити всередину.

Коли ворота взяли на засув, підійшла якась жінка. Вона постукала й гукнула:

— Відчиніть-но!

Але воротар відповів:

– І не жди, не відчиню!

Тоді вона відійшла й сіла неподалік. За якусь хвильку прийшла ще одна жінка. Постукавши в ворота, попросила:

– Відчини мені!

Але воротар знову відповів:

– І тобі не відчиню!

І ця відійшла, сівши біля першої.

Невдовзі прибилася й третя жінка і також постукала, але марно. Потім з’явилася й четверта жінка, а далі — п’ята, шоста, сьома. І всі змушені були ночувати під місь­кими ворітьми.

Всі семеро повмощувалися зручно та знічев’я стали роз­питувати одна одну :

– Ти чому прийшла до міста проти ночі?

– А ти чому?— перепитувала інша.

І відповідь була у кожної одна:

– Мене прогнав чоловік!

Насправді всі вони були не тільки вигнані, а й розлу­чені.

Зрештою домовилися, що кожна повинна розповісти свою пригоду.

– Чоловік мій,— почала перша жінка,— торгує тка­нинами. Сьогодні вранці прислав він додому одяг із позо­лоченої матерії. Мені видалося, ніби по тканині повзають якісь слимаки чи мокриці. Взяла я та й випрала ту одежу. І повісила, щоб висохла. А воду вилила на дорогу. Ввечері повернувся чоловік і, побачивши золотинки на землі, про­мимрив сам до себе: «Чи не моя жінка це зробила?» А як уздрів випрану одежу, розвішану на мотузках, зчинив га­лас: «Жінко, що ти натворила?» Я здивовано відповіла йому: «Мовчи, чоловіче, та лишень вислухай! Адже ту оде­жу геть обсіли якісь слимаки — то я мусила випрати її. Глянь-но, яка красива стала!» Та чоловік тільки вимовив: «О Аллах, обездом її! Ти, жінко,розорила мене!» Взяв па­лицю, побив мене й відіслав до батька. Розсудіть лишень, хто з нас правий: я чи він?

Найближча сусідка впевнено сказала:

– Звичайно, ти. Нехай Аллах не помилує родичів його!

Тоді підвелася друга жінка й каже:

– Мій чоловік — торгівець мускатами. Щодень я про­сила його, щоб купив мені хни, бо дуже хотіла пофарбува­тися. І щодень він відповідав мені: «Почекай-но. жінко! Завтра привезуть хорошої хни, і ти зможеш фарбуватися нею досхочу, аж поки набридне». І він справді одержав хну й прислав величезний мішок додому. Хотів, мабуть, таємно від мене брати з мішка та продавати потроху. Запримітив­ши мішок із хною, я здивувалася: «Що ж з ним, таким вели­ким, робити?» Та й надумала пофарбувати не тільки руки-ноги, а й усе тіло. Притягла мішок і висипала всю хну у ванну. Потім залізла у воду й почала фарбуватися. А тут і чоловік у хату. Стукає у двері: «Відчини-но, жінко!» А я відповідаю: «Я фарбуюся хною». Та він наполягав: «Ану, відчини!» А я все так само: «Я фарбуюся хною!» Тоді чоло­вік виламав двері й побачив мене у ванні з розведеною хною. І вражено запитав: «Що з тобою, жінко?» Я відповіла: «Ти ж прислав так багато хни — я не знала, що з нею робити. Тоді надумала, щоб не пропало добро, пофарбувати собі все тіло». Тут він невимовно розлютився: «Нехай Аллах обездомить тебе! Ти розорила мене! Я привіз хну додому, щоб потім продавати її!» Взяв палицю та й ну періщити мене по чому бачив. А тоді дав мені розлучення й відіслав до батька-матері. Скажи-но, сусідко, хто з нас винен, я чи він?

Сусідка впевнено сказала:

— Він винен! Нехай Аллах не змилується над його рід­нею!

Підвелася третя й розповіла свою пригоду:

– Мій чоловік — бакалійник. Якось прислав мені мі­шок сочевиці, звелівши промити її. Взяла я той мішок соче­виці і, щоб довго не морочитися, сказала собі: «О ні, жінко, висип ти оцю сочевицю в колодязь! І щоразу, як тільки буде треба зварити сочевиці, будеш діставати її з колодязя. Це буде значно простіше». А ввечері, прийшовши додому, чо­ловік спитав: «Ну, жінко, ти промила сочевицю, яку я при­слав тобі?» Я відповіла: «О чоловіче! Я вирішила, щоб не тягати води та не мучитись, висипати всю сочевицю в ко­лодязь. А щоразу, як тільки потрібно буде, витягатимемо звідти».— «Нехай Аллах обездомить тебе!—розлютився чоловік.— Ти розорила мене!» Взявши палицю, побив мене і звелів забиратися геть до батька. То що, сусідко, хто з нас винен?

– Він винен!— відповіла сусідка.— Нехай же Аллах не помилує його рідні!

Підвелася четверта й мовила таке:

– Мій муж — купець. Якось звернувся до мене: «Жін­ко, сьогодні я запрошую на бенкет гостей. Звари щось смач­не».— «Добре»,—погодилася я. Невдовзі він мені прислав кабачків, квасолі та гарбузів, щоб я все це зварила. «Не викладати ж мені цілий ряд каструль,— подумала я,— коли є великий казан. Візьму та й покладу в нього все, що при­слав чоловік, шарами». Як задумала, так і зробила. Спершу поклали кабачки, потім гарбуз, на нього насипала квасолі та всього іншого. А тоді глянула у вікно на вулицю, а там па­рують кізяки — якраз череда пройшла. Нащо ж витрачати дрова, вугілля? Вирішила поставити казан на кізяк і нехай собі вариться потихеньку. Так і зробила. Поглядаючи на страву, примовляла собі: «Ще трошки — і звариться!» Вве­чері повернувся чоловік і звелів подавати на стіл. Я відпо­віла: «Почекай трохи, я розпалю вогонь».— «Як?— здиву вався чоловік.— Ти готуєш таку кількість страв, а вогню ще й досі нема?» Я відповіла йому: «Йди-но сюди, чоловіче, й побачиш, що я придумала». Привела його до казана й кажу: «Побачивши, як парують кізяки, я вирішила, щоб не марну­вати дров та вугілля, поставити казан тут, нехай вариться потихеньку».— «Невже я велів тобі таке робити?»—спи­тав чоловік сердито. А коли зійшлися гості, частувати було нічим. Тут зметикував він набрати їжі в заїзді. Повечеряв­ши, гості розійшлися. А чоловік узяв палицю й почав лупцю­вати мене, примовляючи: «Чи ж я велів тобі так робити? Забирайся геть до свого батька!» Як ти, сусідко, вважаєш, хто винен: я чи він?

Та, не вагаючись, відповіла:

– Звичайно, він! Хай скарає Аллах його рідню!

Підвелася п’ята, оповівши таке:

– Що стосується мене, то мій чоловік дуже бідний Щоразу, приносячи мені сорочку з грубого полотна, він ве­лів: «Сховай для Рамадана!» А приносячи сочевицю, пше­ничну крупу, рис, масло, теж наказував: «Сховай для Рама­дана!» Кімната наповнилась речами, прибереженими для Рамадана.

Якось проходили мимо два чоловіки, один з яких звер­нувся до другого: «О, Рамадан!» Я не втерпіла й сказала: «О, цей Рамадан! Нехай прийде й забере від мене свої речі!» І він невдовзі прийшов. Я спитала його: «Тебе звати Рама­дан?»— «Так,— відповів він.— Чого тобі забаглося?» Я відповіла: «Мій чоловік ось уже чотири місяці, як при­носить для Рамадана всяку всячину. Почувши, що ти — Ра­мадан, я вирішила: забрав би ти усе, що тут назбиралося!» Незнайомий найняв воза, повантажив на нього всі речі й подався своєю дорогою. Я відразу ж вимила підлогу, де все те лежало, й промовила до себе: «Як гарно! Нарешті ми по­збулися Рамадана! Невже мій чоловік і далі приноситиме речі й казатиме: «Сховай для Рамадана!?» Ввечері прийшов чоловік і питає мене: «Жінко, чому наш дім спорожнів?» Я відповіла: «Ти щодень приносиш мені то се, то те й говориш: «Сховай для Рамадана!» Нещодавно проходив тут чоловік, якого звати Рамадан. Я покликала його й звеліла забрати всі ті речі та харчі. Віддала йому все його добро. Бой справді, любий чоловіче, нащо нам той клопіт?» А чоло­вік узяв палицю й почав мене бити та приказувати: «Нехай Аллах обездомить тебе! Ти розорила мене! Я ж велів тобі: «Сховай дли Рамадана — для літнього місяця Рамадана, а не для чоловіка Рамадана. Насваривши мене, наказав: «Забирайся геть до свого батька! Ну, сусідко, що ти ска­же» на це? Хто винен: я чи він?

– Звичайно, він,— відповіла та.— Нехай Аллах не змилується над його родом!

Підвелася шоста і хизується:

– Мій чоловік великий трудівник на цьому світі. Якось він сказав мені: «От жінко! Сьогодні ввечері зайдуть до нас люди. Яи тільки я покличу тебе, ти негайно з’явися! Та тримайся поважно, будь легка собою, але з важкою голо­вою!» Прийшли гості. Передусім слід було виконати наказ чоловіка : бути легкою собою та з важкою головою. Я роздяг­лася, а на голову поклала кам’яну ступку, бо важчого в домі нічого не було, і в такому вигляді зайшла до чоловіка, який сидів з людьми. Побачивши таке диво, чоловік показав на мигах, щоб я вийшла. А люди спитали чоловіка: «Це твоя служниця?» Він відповів: «Так, божевільна служниця». Коли всі розійшлися, він ледь вимовив: «Хіба я велів тобі так робити? Бути легкого — це значить бути спритною та швидкою, а мати важку голову — значить бути поважною й розсудливою». А тоді як схопить палицю та як почне мене бити! Зігнавши злість, відпустив мене,сказавши: «Забирай­ся геть до свого батька!» Ну, сусідко, що ти на це скажеш? Хто з нас винен: я чи він?

– Звичайно він!— відповіла сусідка.— Хай же Аллах не змилується над його родом!

Підвелася нарешті сьома й розказує:

– Мій чоловік — ювелір. Він подарував мені багато коштовних прикрас. Але сталося так, що одного разу повз наш будинок проходив продавець моркви. Покликавши його, я спитала: «На скільки ж грошей купити в тебе товару? На п’ять — замало, на десять — замало, на двадцять — зама­ло, на один піастр — замало, на три піастри — замало». Продавець спитав мене: «А на скільки буде достатньо? Як­що хочеш, принеси сюди всі свої прикраси, я обміняю їх на моркву». Забравші! мої коштовності, він залишив усю морк­ву та й зник. Я сіла й почала їсти, аж доки наїлася. Однак, моркви ще було дуже багато. Ввечері повернувся чоловік. Побачивши моркву, він спитав мене: «Жінко, звідки в тебе ця морква?» На це я відповіла: «Не питай, чоловіче! Я ж обміняла всі свої коштовності на цю моркву!» Чоловік розсердився: «О, нехай обездомить тебе Аллах! Ти розори­ла мене!» Взявши палицю, він уперіщив мене щосили й прогнав до батька. Ну, що ти на це скажеш, сусідко? Хто, по-твоєму, винен: я чи він?

— Звичайно, він! — без вагань відповіла та.— Нехай Аллах не змилосердиться над його родом!

Вранці, як тільки відчинилися міські вороту, всі сім жінок увійшли до міста й пішли до своїх батьків. А їхні чо­ловіки одружилися з розумними жінками та й досі живуть у щасті-радощах.