Був у селі бідний чоловік. Мав діти, та прийшли свята — нема муки на паску. Що він робить? Іде до жида та й каже: — Мошку, дай ми муки на паску. Я по Великодни тобі відроблю.
— Де ти відробиш? Ти вже винен у мене, та й не маєш що віддати. А ще добереш, то що тоді буде?
— Ой Боже, Боже, та як мені жити! Порадь мене, Мошку, що мені робити.
— Я тебе пораджу. Ади, в ксьондза три тижні тому отелилася корова. Іди вкради теля, прижени до мене, я заріжу — і твій старий борг зійде. Ще й додам на паску муки. Та ще дам тобі і м’яса, аби діти мали на паску.
— Мошку, то гріх.
— А за твої діти не гріх, що будуть без паски? То більший гріх. А в ксьондза десять коров є, він не збідніє. Іди кради теля, і гріха не буде.
Той жалував своїх дітей, пішов та й украв теля. А жид зарізав його та й усе так розрахував, як казав. Поділив. Той приніс муку й м’ясо, вже мати пече дітям паску, діти ся тішать. Паска буде! Та й борг відійшов, уже все файно. Паска спеклася.
Але як тоту паску несповіданому їсти? Треба сповідатися. Та би пішов до іншого ксьондза, а він до того самого пішов на сповідь. Сповідається та й каже:
— Отче, я так і так зробив. Я вкрав, — каже, — у вас теля, бо діти були без паски.
І все розказав як слід. А ксьондз каже:
— Я тебе віддам на поліцію, на суд.
— Но, отче, та бо ви казали, що ви тайну сповіди не видаєте.
— Я не видаю нікому тайни, лише жінці, а жінці мож тайну видавати. А теля жінчине, і жінка піде на поліцію.
Цей проситься:
— Отче, та я вам відроблю.
Та сяк, та так, а ксьондз не дарує. А відтак і каже:
— Ти знаєш що? Я тобі подарую, як будеш на Великдень в церкві говорити: «Люде, кайтеся, не крадіть. Бо я вкрав у ксьондза теля, і мене совість гризе, мене спання не береться, мене робота не береться, я ходити не можу. Аби ви того не робили, що я зробив.» Так скажеш — і все буде добре.
А той чоловік ніколи не був злодієм, це перший раз украв. То як йому таке казати? А ксьондз каже:
— Іди порадься з жінкою та й прийдеш мені нині сказати. Бо як нині не прийдеш, то вже паску їсти не будеш — забере тебе шандар. Іди порадься з жінкою.
Іде він додому, голову опустив та й туманіє. Здибав його сусід і каже:
— Що ти, чоловіче, так задумався?
— Ай, дай мені спокій.
— Та що в тебе? Скажи.
— Та скажу, бо то й так уже всі будуть знати. Або сяк, або так, то будуть знати. Я, — каже, — паски не мав та й украв у ксьондза теля. А ксьондз казав, аби я на Великдень виголошував людям у церкві, що я крав, аби люде каялися. Як мені тепер? Та я ніде ніколи нічого не вкрав, а тепер вже буду злодієм.
— Іди скажи, що будеш казати. Але проси, щоб це було не в неділю на Великдень, а в понеділок. Іди.
— Та я…
— Ти послухай мене. Іди й кажи, що будеш казати, як хоче ксьондз.
— Ну та як я буду казати, що я злодій.
— Іди скажи, що будеш так казати. Але в понеділок. Той вертається до ксьондза.
— Ну як, надумався?
— Та буду казати, отче, але най уже буде не в неділю, а в понеділок.
— Добре, най буде в понеділок.
На Великдень ксьондз відправив службу, посвятив паски та й каже:
— Дорогі сестри й браття, не розходьтеся, я маю щось казати. Завтра аби-сте всі так посходилися, як нині. А може, хтось ще вдома лишився, то най і він завтра прийде — тут буде чоловік говорити правдиву правду. Аби-сте посходилися.
Ну та й другий день люде посходилися, повнінька церква. А ксьондз каже у казанню, що буде чоловік зараз говорити.
—… Але в церкві для всіх людей замало місця. Винесемо казанницю надвір, чоловіка обступлять навколо, і він буде казати.
Винесли казанницю надвір, чоловік вийшов, став та й каже:
— Люде! Кілько є в нашім селі рудих дітей, то всі від нашого ксьондза! Браття й сестри, як не вірите мені, то хай ксьондз свідком буде. Казав же він, що є свідком тої правди.
— Та ти тото мав казати?! — крикнув ксьондз.
— Та тото. Ви ж казали, аби я так сказав. Зійшов з казанниці та й пішов.
А всі люде казали, що яка дитина з жовтим волоссям, то від нашого ксьондза. В селі було багато жидів, а жиденята переважно руді. «То від нашого ксьондза! То від нашого ксьондза!» — говорили люди.
І ксьондз мусів забратися з села. На тім ся і скінчило.