Щастя

Були в одного пана два слуги — один мав щастя, а другий не мав. Поїхав пан з тими слугами до міста, підходить пора обіду. Один слуга пішов до міста і приходить п’яний. А другому треба дати гроші, аби купив собі обід. Той поїв, а того другого пан питається:

— Де-сь напився?

— Попали мені знайомі.

Тоді пан іде в ресторан без грошей і сідає коло стола. Думає: «Як мій слуга має знайомства, то я тим більше маю знайомства». Просидів до обіду — ніхто д’нему не підходив.

Приходить він додому, дає обом слугам гроші і каже:

— Ідіть по світі і взнайте, що ліпше мати — гроші чи щастя. Беруть вони гроші і приходять на торговицю. Там господар продає дрова-рубанці на візку. Попитали вони його:

— Як жиєш? Кілько дітей маєш?

Дають йому грошей на коня і на кований віз і кажуть:

— Продавайте або лишайте тоти дрова, ідіть купіть коня й віз і возіть дрова на торговицю возом.

Давав йому гроші той слуга, який не мав щастя.

Узяв він тоти гроші і, щоб не вкрали в него злодії, заховав їх у шапку. Не доїжджає до села, і виникла в него потреба відійти. Щоб не загубити шапку в корчах, він лишив її на тім візку. Вертається — шапки нема, ворони взяли на гніздо. Приїжджає додому і розказує про тото жінці. А вона:

— Ти щось таке говориш. Якісь гроші тобі дали, а ти загубив. Того нічого не було.

А завтра він бере той візок, їде в ліс, рубає дрова і знов на торговицю везе, як возив. А тоти два панські слуги знов приходять на торговицю й видять — він знов продає дрова з ручного візка. Питаються:

— Що ся стало? Що-с коня не купив?

А він їм розказує, як гроші пропали. Тоді вони ще раз дають йому гроші на коня й воза і кажуть:

— Лишай тоти дрова. Вже йди купуй коня й воза. І знов гроші давав той, що щастя не мав.

Так він і зробив: залишив дрова і йде домів. Приходить — жінки нема дома, десь у селі вона. Під лавицею був збитий глиняний горнець, такий, у яких голубці колись варили. Він поклав тоти гроші у той горнець і пішов до жидів годити коні. Жінка приходить з села, видить, що чоловік так скоро прийшов, а вона не зварила обід. Долів селом їде чоловік і везе до міста молоко продавати. Просить його жінка:

— Продайте мені молока, але я не маю грошей. Чи заміняли би ви мені за лляну полову?

Він каже:

— Заміняю, але посудини не маю, аби взяти полову. А жінка йому:

— У мене є старий великий горнець. Я вам у той горнець полови наберу.

Так вона й робить — набирає в той горнець полови і віддає тому чоловікови за молоко. Та й поїхав той господар до міста. А за селом горнець розбився до кінця, бо він уже був збитий. Він вимітує за селом ту полову, бо стала сипатися по дорозі, і пішли гроші на вітер.

Жінка готовить їсти, а чоловік вертається від жидів. Домовився купити коня. Під лавицю за грошима — горшка нема.

— Де горнець? Я поклав у него гроші.

— Я дала його з половою за молоко, тому, що віз молоко до міста. На третій день бере знов той візок і везе на торговицю продавати дрова. А тоти два слуги знов приходять на то місце, дивляться — він знов продає дрова з ручного візка. Питаються:

— Яка тобі пригода сталася? Чого не купив коня?

Він розказує, яка причина сталася з грішми. І вони вже не дають йому грошей на експерименти, бо й сами не мають. Але найшли на дорозі гачок, що ся рибу лапає. Дали йому той гачок. А давав той, який мав щастя.

Він той гачок узяв, приносить додому і дає своїм дітям. Приходить рибак і каже до того господаря:

— Твої хлопці мають такий файний гачок, най дадуть мені, бо вони сами до риби не дуже спритні. А нині добре риба йде. Злапається перша риба, то я твоїм хлопцям дам. А завтра поїдеш дрова продавати і мені купиш гачок.

Лапається на той гачок першою дуже велика риба, і він дає ту рибу хлопцям.

— Най вам мама спече.

Мати вдома розрізує тоту рибу, а всередині — дияментовий камінь. Такий, що вночі світить. Чоловік каже:

— Ади, добре, жінко, що є такий камінь — вже не будем купувати нафту.

А жиди дізналися, що в Івана є такий дияментовий камінь, і кажуть:

— Іване, дай нам той камінь. Ми тобі дамо бочку нафти. Іван не хоче.

— Дамо дві.

Іван не хоче. Тоді вони кажуть:

— Іване, ми тобі хату побудуємо. А жінка йому:

— Іване, якщо жиди побудують хату, то віддаймо камінь. У нас хата старенька. Жили-смо без каменя дотепер, то й будем далі жити.

Жиди купують за селом кавалок поля і будують Іванови хату. Збудували і віддають ключі. Іде Іван в нову господарку робити порядок. Треба зробити дорогу, щоб в’їжджати на обору. Треба зрубати великого дуба, бо заважає. Зрубали дуба, а на дубі — гніздо вороняче. Побігли до того гнізда діти, подивилися та й кажуть:

— Тату, тут є шапка ваша.

Старий біжить туди, а в шапці — гроші. Він тоти гроші в пазуху. Побігли діти берегом — найшли старий горнець з половою, що той вивер за селом. Висипають полову, а на дні — гроші. Батько гроші в пазуху, іде до жидів, купує пару коней і віз. І робиться господарем. Прийшли тоти слуги на торговицю знов і питаються:

— Тут чоловік продавав з ручного візка дрова. Де він є, що його не видно?

А люди кажуть йому:

— Він уже давно дрова не продає. Він — господар. У него пара коней, дві корови, нова хата, то не має коли їздити з ручним візком дрова продавати.

Та й кінець.