Було це дуже давно. Ішов один старий-старий чоловік та й повернув до крайньої хати, під лісом, води напитися. Жила в тій хаті дуже стара скупа жінка на ім’я Жовна. Просить мандрівний дідусь:
— Дай, жінко, води напитися.
А вона кошовку прикрила й каже:
— В мене нема води.
Він ще раз просить:
— Дай, жінко, води напитися. Маєш воду в хаті.
— Ні, не маю.
Тоді дідусь каже:
— Станеш птахою, будеш дерево кувати, будеш пікати та дощу просити.
І зробилася з жінки чорна птаха — дятел-жовна, що літає по темних лісах і довгим дзьобом черв’яки добуває з дерев. А чуєте, як жовна пікає, коли гощу немає? Пікає-пікає, аби впав дощ, аби вона закропилася.
Хай на землі буде повно води — озера, ріки, криниці, та не сміє жовна звідти напитися, тільки дощові краплі п’є.