Давним-давно колись жили собі чоловік та жінка. Вони дуже сумували, що Бог не дав їм дітей, І ось прийшла сніжна зима. Чужі дітки ліпили снігову бабу. Чоловік сидів коло вікна і з сумом дивився на веселих сусідських діток. Підійшла жінка та й питає:
— Чого, старий, сумуєш?
— Ходімо й ми та скачаємо й собі снігову бабу. Все ж веселіше й нам буде.
— Ходім. Тільки давай ліпити не бабу, а дитинку.
Пішли вони у двір і давай дитину ліпить зі снігу. Зробили усе як треба: голівку з кісками, вушка, очки, бровки, носик, ротик, ручки, ніжки. Усе зробили! Стали та й дивляться на свою роботу. Чоловік і каже жінці:
— Тепер і у нас є дитинка.
— Як жалко, що вона не жива, — сказала жінка.
Пішли вони вечеряти в хату. Коли чують, хтось плаче за вікном. Виглянула жінка, а там лежить жива дитинка. Головкою вона крутить і ручками махає. Вибігають на вулицю. Взяли дитя на руки і від радості ніяк не отямляться. Жінка й каже:
— Почув Бог наші благання і змилостився над нами, подарував нам донечку.
— Давай назвемо її Сніжницею, — сказав чоловік.
Так і порішили. Стала вона жити у них. Росла дуже швидко. Сусідські діти бігали до неї гуляти. У дворі завжди сміх дитячий чути. Радіють старі, дивлячись за тим, як бігають діти, а з ними і їхня Сніжниця. Дякують Богу за неї. Не зогледілись чоловік з жінкою, як Сніжниця й дівкою стала. Допомагала вона батькам по господарству, тільки мати не підпускала її до печі.
Ось і пройшла зима. Наближався Великдень. І вирішили чоловік з жінкою поїхати на базар. Затрималися вони довго, а дочка зібралася приготувати вечерю для своїх стареньких. Коли вона розпалювала піч, сили її почали покидати. Запалав вогонь у печі, пішов жар у хату. Взяла Сніжниця рогач, щоб засунути казан у піч, та від духу печі розтопилася вона, тільки й бачили її.
Повернулися чоловік з жінкою увечері додому, зайшли до хати, а доньки нема. Та лише вогонь у печі палає, а біля печі одежа Сніжниці лежить. Зрозуміли старенькі, що сталося з їхньою донькою, і гірко заплакали.