Був у чоловіка собака. Покіль молодим був, дак він його і жаловав; як ізстарівсь, дак він його проганяє. Він лежить під тинком, а вовк прийшов до його, каже: «Чого ти так пропадаєш?» А він каже: «Покіль я був молодим, так мене й жаловали, а тепер я старий, так мене і б’ють». Вовк каже йому: «Як вийде твій хазяїн в поле, так іди за ним». — «Дак мене, — каже, — б’ють да не пускають в поле». Вовк каже: «Да я зроблю так, що тобі добре буде: хазяйка положе під возом дитину, а я прийду да й ухвачу, а ти біжи за мною да й кричи, да хоч у тебе й нема зубів, то ти мене сіпай як-небудь, щоб хазяйка почула».
Вовк ухватив дитину і несе, а собака біжить за ним да й сіпає його. А хазяйка почула — біжить з граблями да й кричить: «Чоловіче, вовк дитину ухопив! Гаврило, Гаврило! Чи ти не бачив, — вовк дитину ухопив!..» Чоловік догнав вовка да й одняв дитину.
Чоловік каже: «Бач сукиного сина дочка! Не годувала собаки, занехаяла, а він хоть і старий, а все-таки поміч дає!» Дак жінка і дала собаці кришку хліба.