Якось троє псів загледіли вовка й кинулись до нього. Той бачить, що непереливки, і навтікача. Собаки за ним. Довго вони його ганяли. І таки вовк втомився. Насилу винесли його ноги на крутий пагорб – сів, відхекується.
Аж ось і пси. Повернувся він до них та й каже:
– Стійте! Чого ви женетеся за мною?
Почувши таке, собаки тільки сторопіло закліпали очима.
– Ти чий? – питає вовк чорного пса.
– Вівчарів, – одказує той.
– Так-так! А ти чий? – киває на білого.
– Різників.
– Ага! Ну, а ти ж чий? – глипнув вовк на жовтого пса.
– Я гончарів,– промимрив той.
Подумав трохи вовк, та й повів таку мову:
– Ти чорний, маєш повне право ганятися за мною, бо я з’їв у твого хазяїна кілька овець. Ти, білий, теж маєш право. У твого хазяїна я попотягав уволю тельбухів та кісток. А чого гнався за мною ти жовтий псюро? Я ж не їм гончаревих мисок і глечиків!
Почув це жовтий пес та й посунув додому.
«Чи варто було стільки часу ганятися за вовком через якісь там кістки й тельбухи?» – знерішучився білий пес і теж дав драла.
Чорний лишився сам. «Хіба я впораюся з таким дужим звіром?» – зметикував він і собі навтіки.
А мудрий вовк подивився глузливо вслід недоумкуватим псам та й подався своєю дорогою.