Був де не був цар, він мав таку красну дівку, як ружа. Дівчина підросла, настав час її віддавати. Отець робить великі гостини, приходять з цілого світу принци, барони, графи.
— Но, донько, — каже цар, — вибирай собі жениха по своїй дяці, котрий ти любиться.
Хлопці були дуже красні, але дівка не вибрала собі з-помежи них ані одного.
— Няньку, я не виділа ні одного по моїй дяці.
І хлопці з ганьбою розійшлися. Цар дуже розсердився. «Що сталося з моєю донькою? Може, має милого, а не хоче признатися? Може, хтось ходить до неї вночі?»
Минали тижні, місяці, роки… Дівка зачала марніти.
Отець звідає:
— Що тобі, донько, є?
— Мені, няньку, нич не хибить.
Та цар не вірить. Спритно, аби донька не знала, поставив стражу — вояка, чи хтось не приходить до неї. Дівка напустила на вояка чари, й він заснув. Рано цар звідає:
— Чи ти щось довартував?
— Пресвітлий царю, я нікого не видів, нич не чув…
На другий вечір став на стражу другий вояк. Айбо і його дівка зачарувала…
Цар зажурився. Що чинити?
Межи вояками був циганчук. Сміливий і хитрий хлопець.
— Пресвітлий царю, — каже циганин, — дозвольте мені вартувати.
Цар дозволив. Циганин взяв пушку, ліг під двері, айбо не спить, хоч як’го сон ламле…
Опівночі, чує він, прикотила кочія і стала під вікном… Два пани злізли з кочії й постукали у вікно. Дівка скоро встала, одяглася й вийшла вон.
Циганин за ними… Сів на кочію ззаду й везеться. Кочія летить, як вихор… У темнім лісі стала перед парадним домом… Пани взяли царівну попід руки й повели в палату. Циганин за ними.
В палаті — музика, танці. Дівку вхопили пани межи себе й танцюють з нею. Так цілу ніч танцювали.
Як зачали розходитися, циганин побіг і сів знову на кочію…
Рано цар звідає:
— Но, чи довартував-ись?
— Довартував. Так і так… — І розповів усе, що видів. Тоді цар дав наказ війську зі всіх боків оточити доньчину кімнату так, аби й муха не могла пролетіти.
Вояки добре сторожили, так що царівна не могла нікуди піти. Одну ніч сиділа дома, другу й третю… А на четверту померла…
Коли вмирала, просила няня, аби її поховали в церкві й аби коло її гроба кожного вечора стояв на стражі вояк… Цар сповнив просьбу доньки. Стоїть на варті один вояк.
Опівночі царівна вийшла з могили й зачала йойкати:
— Йой, яка я голодна!
Вхопила вояка, з’їла і назад лягла в деревище. Рано лиш пушку знайшли…
Далі став на варту другий вояк. І його з’їла царівна.
Й так було довгий час. Цар не знає, що чинити.
Раз лиш приголосився добровільно йти вартувати бідний хлопець, що не мав ні матері, ні нянька.
— Мені всеодно, у мене нікого на світі не е.
І пішов. Айбо на варті на хлопця надійшов страх. Почав тікати. Як утікав з церкви, почув голос старенького дідика:
— Легіню, де втікаєш? Чекай! Хлопець став.
— Не втікай, — каже дідо, — бо цар і так тя вб’є. На сесю палицю і крейду. В церкві довкола себе намалюй круг, а палицю поклади горі собою. І хоч що будеш видіти, не лякайся.
Хлопець послухав діда… В церкві описав довкола себе круг, а палицю поставив горі собою. Опівночі дівка встала й заревала:
— Йой, яка я голодна!
І зачала бігати по церкві, глядати чоловіка. Бігає, бігає. Айбо ніде нич не знайшла. І, плачучи, кинулася в деревище.
Рано цар з вояками зайшли в церкву і побачили живого хлопця.
— Но, будеш ти й далі стражувати, бо вона тебе не може з’їсти.
Коли хлопець знову став на страж, зустрів старенького діда.
— Тепер теж не забудь описати навколо себе круг, а палицю постав горі собою.
Хлопець так і зробив. Опівночі вилізла дівка. Дуже заревала:
— Йой, яка я голодна! Няньо ми нич не приніс!
І бігає, ревучи, по церкві. Нич не могла знайти. Дуже заревала й упала в деревище.
Рано цар з вояками знайшли живого хлопця.
— Та що ти видів опівночі?
Хлопець мовчав, не хотів нич говорити…
На третю ніч дідо теж нагадав хлопцеві, що має робити.
— Станеш коло її деревища, опишеш круг, а палицю положи вздовж себе… Буде страшна ніч, але ти не бійся… Як вилізе дівка, ти ляжеш у деревище.
Хлопець і тепер послухав старого. Став коло деревища, описав круг, палицю приготував і чекає. Опівночі вилізла дівка й страшно заревала:
— Йой, яка я голодна! Йой, яка я голодна!!!
І зачала свої руки гризти й бігати по церкві. Била собою в стіни, в землю, напослід страшним голосом заревала і хотіла кинутися в деревище, айбо там… хтось лежить, а вона не має місця…
І зачала просити, далі грозити:
— Іди геть! То моє місце!
А хлопець нічого не каже. Лежить. Раз лем з’явилися її помічники. Зачали на нього грізно кричати, лякати. Хлопець лежить.
І саме тепер час чарів минув, і відьмині помічники мусили йти геть. А вона лишилася. Кинула собою на землю, страшним голосом заревала й стала чистою душею. Нечистий з неї вийшов.
Дивиться-роздивляється, де вона є, що з нею стало. Сіла на лавицю в закутині й сидить.
Рано цар з вояками відчинили церкву і шукають легіня… знайти не можуть. Підійшли до деревища, а він там.
— Чи ти живий, чи мертвий?
— Я живий…
— Та що-сь видів?
— Я нич не видів…
— А дівка де?
Хлопець встав, пішов у закуток, де сиділа дівчина, взяв її за руку й привів. Цар страшно зачудувався. Його донька цілком перемінилася. Звідає її отець:
— Що з тобою було?
— Няньку, я нич не тямлю.
Через якісь дні цар справив свадьбу. Віддав дівку за того бідного вояка, котрий врятував його єдину доньку. Вчинив таку гостину, що чути було музику й спів аж у сьому державу.
А по свадьбі цар передав на зятя свою державу. І молоді жили щасливо, ще й днесь живуть, якщо не повмирали…
А я там був,
Мед-паленку пив,
Нич ся не журив…
Далі сів на лупинку з яйця,
Поплив морем до вітця…
Тут лупинка ся розпала,
Та й наша казка ся розстала…