Одне село мало назву Кринички. Його так назвали тому, що в селі було води досхочу. Де хочеш, там і буде, де не було — з’явиться. Люди не дорожили водою, бо її було кругом багато.
Аж ось одного дня води не стало. Люди почали дивуватися:
— Чому це води нема?
Один селянин вирішив дізнатися та й подався, куди очі дивилися. Йде, йде, а назустріч йому чоловік з іншого села. Зупинився він і питає:
— Куди ти, друже, йдеш?
— Та ось на пошуки води, — відповів селянин.
— А з якого ти села? — спитав чоловік.
— Із Криничок.
— Тю, так у вас завжди вода була.
— Була та й не стало, — сумно відповів селянин.
— То ходімо разом воду шукати, — запропонував добрий чоловік.
— Ходімо, — зрадів селянин.
Ідуть вони, а на зустріч їм біжить лісова мишка. Мабуть, від когось утікала та й просить:
— Сховайте мене, добрі люди!
Чоловіки хутко її сховали, а потім і питають:
— Хто тебе так сильно налякав?
— Лисиця, хто ж іще?
— Давай з нами подорожувати, — запропонували мандрівники.
— А куди ви йдете? — радісно спитала мишка.
— Шукаємо зниклу воду.
Мишка зраділа, що може допомогти людям:
— Я знаю у лісі одне джерельце, ходімо до нього.
Джерельце поїло водою весь ліс, який дякував смачними ягодами, грибами, кислицями та прохолодою у велику спеку. Коли чоловіки прийшли на галявину, то вирішили відрами наносити води у криниці.
Довго носили вони, води ставало все більше і більше. Знову у криницях заблищала вода. Люди зраділи. У кожному дворі криницю прикрасили різними візерунками.
Відтоді у селі вода стала у пошані.