Лисиця каже вовкові: «Я не вірю вам, куме, щоб ви були мені вірним кумом, а як присягнете, то я тоді повірю». — «Добре, — каже вовк, — я присягну, тільки щоб ви тоді і мені присягнули і щоб де не забували мене чи рибкою, чи м’ясцем», — «Добре», — каже лисиця. — «А де ж я буду присягати»? — пита вовк. — «Ходімо, куме, я поведу вас до присяги, по закону присягнете».
Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:
Служу государю і богу, І кладу у петлю ногу, І держу вірно і кріпко, Поки скажуть годі, — і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».
А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».
А кобила ще швидше біжить і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.
А лисиці цього й треба було.