Були чоловік і жінка, мали двоє дітей. Жінка вмерла, занесли її на цвинтар і поховали. А вона то не вмерла — хотіла лише свого чоловіка перевірити. А її брати договорилися з тими, що на цвинтарі прикидали мерців, аби її не прикидали. Та й вночі її взяли. І пішла вона до ксьондза за наймичку.
А чоловік пішов до ксьондза питатися, чи можна йому женитися через три дни після того, як умерла жінка. А ксьондз і каже:
— Бери в мене цю наймичку. Ця ме твої діти шанувати.
Вона перебралася, зробила іншу зачіску, підмалювалася, щоб він її не пізнав, і прийшла до него. Та й почала робити в хаті порядок. Вона стелить постіль, а він каже дитині:
— Згинайся, щоб мама ставала на тебе ногою, бо мама не годна так високо подушки класти.
А вона йому:
— Чоловіче, де ти видів, щоб я на діти ставала? Я й сама ще годна застелити.
Зачав він діти збиткувати. Каже до жінки:
— Нащо нам цих дітей? А вона каже:
— Чоловіче, де ж ти видів, щоб так діти збиткувати? Та ж і воно хоче жити.
А за три дни вона призналася, що то її діти. І каже:
— От мої діти мали б бідити, якби я вмерла і ти взяв другу жінку.