Був собі пан. Мав чабана. І був той чабан такий довірений у пана, що лиш його їдного пропускала варта на воротях без перевірки. Їдного разу підходи до того чабана гадюка і каже йому:
— Що ти від мене хочеш за те, що занесеш мене в панський двір? Став чабан і думає: «Що з гадюки вимагати?» Та й надумав.
— Дай мені знання, — каже він гадюці. Гадюка йому:
— Дам тобі знання, але щоб ти не казав, від кого їх маєш. А як скажеш комусь, то помреш.
Залізла йому гадюка в пазуху, і він заніс її до пана в огороду. Вийшла вона з пазухи і пішла по панському дворі. А чабан пішов до овець. Сів собі в лісі на пеньок та й думає: «От дурна моя голова. Послухав гадюки і так далеко ніс її». А на дубови дві сірі ворони сидять та й каркає одна до другої: «Кир-кар, кир-кар». А чабан сидить на пенькови та й розібрав, що вони каркають:
— Якби той чоловік знав, на що він сів! Він не на пеньок сів, а на золото.
Порпає чабан руками попід пеньок — є золото! Тоді бере він собі підводу, складає на неї золото, завози і каже жінці:
— Я заробив.
Лишає чабан пасти панські вівці та хазяює коло хати. І так розбагатів, що більше нема куди. А їдного разу захотілося йому і його жінці поїздити, погуляти. Чоловік сідає на коня, а жінка на кобилу, і їдуть вони по дорозі. Але кобила трохи відстає від коня, лишається ззаду. Кінь заїржав до кобили: «Поспішай! Чого відстаєш?» А кобила й собі заїржала: «На тобі лиш їден їде, а на мені — троє». Кінь питає: «Як троє? На тобі їдно і на мені їдно». — «Нє, на тобі їдно, а на мені — троє. Я жеребна, а жінка тяжка. От і маєш троє».
Чоловік не знав, що кобила жеребна, а жінка його вже тяжка. Як почув він це, то засміявся. Жінка побачила це та й каже:
— Чоловіче, чого ти засміявся, як заїржали коні? Ти щось знаєш?
— Нічого не знаю.
— Нє, знаєш!
І почала вона його сукати, щоб він сказав, що знає. А він їй:
— Жінко добра, як я тобі це скажу, то помру.
— Помри, але скажи, — говори йому жінка.
А колись не було цвинтаря, як тепер. Кожен собі в кінці свого городу копав на себе яму. Чоловік і каже:
— Жінко, беру роскаль та викопаю яму, бо як скажу тобі, то помру.
Взяв він роскаль і пішов конець городу яму копати. Копає він, копає, вже майже половину викопав. Прийшов пес, поклав мордочку на лапки та й думає: «Хазяїн має помирати, бо має правду казати». Тут прийшов і кугут. Такий високий, лабатий. Та й почав порпати, комашки збирати. А грудочки падуть у яму. Пес як скочив на кугута, хотів розірвати його. Пес говори по-свойому, кугут по-свойому, а хазяїн все розбирає, що вони кажуть. Кугут каже:
— Твій хазяїн такий дурний, як ти. А пес питає:
— А чого?
— А того! Я, — каже, — маю сімдесят п’ять жінок і ні одній правди не кажу, а чоловік має їдну жінку, і то хоче правду сказати. Якби чоловік розумний, та пішов у вишнячок, та вирубав біячок, та щоб дав добре жінці біячок, то не питалася б вона за правду.
Чоловік то все розібрав, бо в него знання є. Іде він у вишнячок, вирубує біячок, а яму закидає. Лишає біячок у сінях, а сам іде до хати. Жінка скаче йому на шию і питається його:
— Викопав, чоловіче, яму? Чоловік каже:
— Викопав, жінко.
— Тепер скажеш правду?
— Скажу, жінко. Але моя правда в сінях.
— То йди принеси.
Чоловік іде до сіней, бере біячок. Та мах біяком, та мах! Та як дав жінці «правду», то вона й до цих пір більше правди не питається.