Знайшов Іван у лісі немічне вовченя, вигодував його, бо дуже жаль стало малесеньке звірятко. Та вовк вовком, а Іванові вівцю задушив. То ж надумав Іван продати його.
Веде Іван вовка на мотузці на ярмарок, а назустріч пан їде.
— Іване, що то в тебе за собака? — питає Івана. — Скільки живу, таких собак не бачив.
— Та що ви, пане, зовсім на тваринах не розумієтесь? — дивується Іван. — Це ж не собака, а баран. Якщо його на ніч між вівці впустити, то зразу їх удвоє більше буде.
— Продай, Іване, мені цього барана, — просить пан, — в мене є кошара овець, але я хотів би мати їх удвоє більше.
Недовго вони торгувались і, вручаючи вовка панові, Іван порадив:
— Впустіть барана до овець увечері, щоб ніхто не бачив. Зразу ж закривайте двері, щоб не зурочити. До ранку двері не відкривайте, в кошару не заглядайте і нікому про барана не розказуйте, щоб його не вкрали.
Пан так і зробив. Насилу дочекався до ранку, прибіг до кошари, до дверей, а двері не відчиняються. Він на радощах хвалиться жінці:
— Впустив я до кошари барана, а він стільки овець наплодив, що і дверей не відчинити.
Пішли до кошари удвох. Насилу відчинили двері, а їм назустріч вовк, та такий товстий, що ледве з ніг не збив пана. Пан до овець, а їх не те, що вдвічі більше стало, а жодної живої не залишилось. Так Іван пана обдурив.