Були собі чоловік і жінка. Мали дочку. Гарна дочка була, айбо робити не хотіла й не знала. Доросла вже, треба було її оддати, айбо ніхто не хотів її брати, бо нич не робила. Прийшли сватачі й казали, аби дали ту дівку. А чоловік відповів, же вона нич не робить.
—…Я вам дам половину свого маєтку, аби ви її не били. І віддалася вона. Пішла жити до чоловіка. А там її робити не примушували. Взяли її за невісту, і ніхто їй нич не казав робити. І вона не пущалася робити. А вни їй не давали їсти. Сиділа вона голодна на печи. І як виділа, же ті робили, то пущалася до роботи, бо хотіла їсти. Та й позирала, що тоти робили, та й їмилася сама робити. Спершу води принесла, потому до всього їмилася.
У неділю пішли всі до церкви, а вна зосталася дома. І прийшов у гості її отець. А вона до вітця:
— Няню, помагайте кромплі лупити, бо ту кеть не робите, та їсти не дадуть.
А тоти прийшли з церкви та й кажуть так:
— А тепер, свате, давай, що-сь обіцяв. Давай половину маєтку. Ми її не били, а вчили. Давайте, як-исьте обіцяли.
Прийшов чоловік дому:
— Жінко, наша дочка знає вже робити. І віддав він зятьови половину маєтку.