Якось в одному курнику жили півень і павич. Півень був завидний, одіж на ньому з пір’я, різними барвами на сонці грає, а павич таке собі сіреньке.
Півень як іде, то землі під собою не бачить, такий гордий і надутий, а павич, як і нема його. Одначе вони жили з добром, не чубарилися.
Давно хотів павич рідних навідати, та все ніяк. Як гляне на свою одежу, аж стидно йому. А тоді подумав: «Дай попрошу у півня одежу поносить».
Півень не проти, та боязко йому якось, відказує:
— Удосвіта оддаси.
Павич на те :
— Як мене вранці не буде, то кричи, я почую і явлюсь. А як ні, то
кричи в обід, а як і знов ні, кричи і вечором.
Півень повівся на те та й оддав свою одежу павичу. Павича не узнати, таким красивим став. Пройшовся по курнику, курок з ума позводив, да й подався в гості. Минув день, а тоді й ніч. Ось і сонце з-за горба встає, а павича катма.
Закричав півень:
— Ку-ка-рі-ку!
Нема павича. Так-сяк добув до обіду і знов кричить:
— Ку — ка- рі-ку!!!
Ввечері півня не узнати: захеканий, згорблений, не своїм голосом кричить: «Ку -ка -рі-ку!!!».
Та все дарма. Скільки часу пройшло не знаю, та і зараз ранком, в обід і ввечері півень гукає павича, щоб той оддав одежу. А його все нема…