Пішов чоловік з жоною в ліс на дрова. А дома лишили діти. А єдна дівчина, май менша, вихватилася та слідом за ними в ліс. Айбо в лісі слід ся стратив. Прийшли вони з лісу дому, а дитини не є. Інші діти повідають:
— Вона за вами пішла.
І вони пішли глядати. Глядають, глядають — не годні найти. Вертаються вони дому й зустрітили вовка. Та й говорять йому:
— Вовчику, чи не видів ти дитину нашу?
— Видів-им. Верніться, — каже, — зо мною та вам укажу. Прийшли д’єдній керниці, од’воді. А там у керниці щось почало йойкати й пищати. Вовк наказує:
— Підойміть того каменя.
Підняли вони його, а там довгий, пропав би. Та й каже вовк:
— Це той вашу дитину з’їв.
Звідає жона вовка, що з тим довгим робити.
— Кеть хочете, та беріть го собі дому. А вна відповідає:
— Я ще при такому ніколи не була. З врагами не цімборила та й не буду.
Та ніт дівочки, та й не хотіла вона врага.