Був їден багач, Іван Кобза. Була у него дочка. Вона ніколи не сміялася і сміятися не могла. Батько й мати задумалися: «Що ж будем робити? Наша дівка не вміє сміятися, а вона ж уже на відданні. Хто її розсміє, за того її дамо заміж». Написав батько оголошення і розвішав по стовпах: «У нас дівка на відданні. Хто її розсміє, за того дамо заміж». Хлопці ходять, читають і кажуть: — Чим би її розсміяти?
І думають хлопці, і не можуть надуматися. А тут ідуть два старці.
— Ану що там написано? Почитаємо. А-а-а, це про ту дівку, що ніхто її не годен розсміяти. Мей, та ми її не розсмієм?
— А як?
— Дуже просто.
І договорилися ті два старці, як її розсміяти. Прийшли вони до того хазяїна, до Івана Кобзи. Глянули у вікно, а дочка сидить у хаті з матір’ю й батьком.
— Хтось іде до нас, — каже хазяїн.
— То, здається, старці.
— А чого то вони кожного разу лиш сюди та й сюди? Як зайдуть, то дай їм щось та й най ідуть.
А вони відчиняють двері та й входять. Один падає на коліна, а другий як потягне його за ногу. Той упав та випустив з себе непристойний звук, а всі троє — дочка, мати й батько — як підняли регіт! А старці кажуть:
— Ми по вашій заяві прийшли. Ми читали її. Ви писали, щоб розсміяти вашу дочку. А тут не лише дочка, а й ви з жінкою посміялися.
— Ви, хлопці, поки що йдіть собі, а потім буде видно. Хлопці пішли. А хазяїн питає жінку:
— Що будем робити? Це ж старці.
— Як вони розсмішать її на селі, межи людьми, то тоді вже ми нічого не вкрутимо.
А старці приходя знов.
— Ну, хазяїне, треба виконувати то, що було написано в заяві.
— Ну що ж, у хаті ви розсміяли її. А ви зробіть так, щоб вона й на селі розсміялася, щоб люди бачили. Тоді вже буде свадьба.
В один празник вийшли люди на село, молоді багато вийшло. Була там і та дівчина з матір’ю й батьком. Стали ті багачі межи людьми. А старці тут як тут. І один другому каже:
— Ну давай, біжи!
Як забіг поміж люди той старець, як упав на коліно, а другий як потягнув його за ногу: той упав та випустив з себе непристойний звук, і не тілко та дівка засміялася, а весь народ. Усі скричали:
— Ану ще раз повтори! І сказали люди:
— Дивися! Навіть Івана Кобзи дочка і та розсміялася.
А інші казали:
— Хто знає, як то буде. Кобза — багач, а це старці.
— А що, — казали ще одні, — як було таке оголошення, так повинно й бути.
Кожен зустрічний питав Кобзу:
— А коли свадьбу будете робити?
— Та думаєм робити через недільку.
— Та то хлопці бідні, а ви багаті. То вони так і будуть жити у вас обидва?
— Так, так.
Проходить тиждень, і приходять ті два старці. Обірвані такі. А Іванови Кобзі стало трохи й стидно, що такі обірвані будуть у него свататися. А жінка Кобзи й каже:
— Ти, Іване, бери та хлопців одягни. Ти ж знаєш, їден з них буде наш зять.
— Але зять має бути їден, а їх зразу два.
— Нічого, нічого, Іване, одягнути треба обох.
Приходя вони обидва до Івана Кобзи. Їден жених, а їден так. А Іван запрягає коні, бере їх обох на візок і їдуть у магазин — одягнув їх обох з ніг до голови.
І зробили свадьбу. Їден був за жениха, а другий старшим дружбою. А як закінчилася свадьба, узяв жених старшого дружбу собі за слугу. Забагатів жених, а коло него і його товариш. А через якийсь час і товариш оженився, і зажили обидва колишніх старці в повнім достатку. І було в них багато дітей.