В одного царя був син. Цар дав його у свою школу, а далі у вищу школу, в академію. Син скінчив усі школи, приїжджає додому і каже: — Тату, я хочу поїхати по світі, пошукати біди, побачити, яка то біда. Цар каже:
— Нащо тобі біди?
— Треба мені. І я поїду.
— Їдь. Він каже:
— Дайте найкращого коня і продуктів на тиждень-два в торбу, і я собі поїду.
Так зробили. Приказав цар всідлати коня, дати йому торбу з продуктами, і він поїхав. Їхав цілий день і заїхав у ліс. А там один чоловік приїхав у ліс по дрова. А коня мав неважного. Заїхав у болото й не може виїхати. А тут над’їхав той царевич. Їде на кони та й питає того чоловіка:
— Що, чоловіче? Не можеш виїхати?
— Та не можу. А ти де їдеш?
— Їду біди шукати.
— Біди? Її можна знайти.
— Як?
— А отак. Біда сидить на тому терновому дереві. Іди до того дерева через ліс терновий. Видиш, де сидить біда?
— Вижу.
— То йди до неї. Тільки треба, щоб ти голий ішов. Голий, як на світ народився. І будеш бачити, яка то біда, і возьмеш її собі.
Розібрався царевич повністю, догола. Йде крізь терня туди, де сова сидить. А терня коле, дряпає його.
А що той чоловік робить? Випрягає свого поганого коня, запрягає коня царевичевого, кладе на віз торбу й одяг царевича і поїхав. Той нещасний вилізає з тернового лісу. Весь у крові, обдертий, обдряпаний. Вже й смерклося. Іде він голий до села і несе під рукою сову. Прийшов під одну хату, став — встидно йому йти до хати.
Подивився він у вікно — жінка лежить у ліжку. І почув царевич, що хтось іде. А то до жінки прийшов коханець. Вона встала, така весела. Уже вона не хвора. Поклала булку на стіл, горівку й курку жарену.
А той нещасний стоїть у крові під вікном. І сову держить.
А та жінка післала свого чоловіка до ворожки. Він усе по ворожках їздив, щоби хворій жінці лік знайти. Жінка хворіє, і не знати, що жінці є. Чоловік мучиться, робить у полі та ще й по ворожках мусить їздити. Поклала жінка перед коханцем усе на стіл, а тут вернувся чоловік. Приїхав на обору. То-о-ов!» Знаєте, вони вчули і то все зі стола поховали. Курку в піч, горівку в шафу, а булку в ліжко під голову. Ну а де коханцеви сховатися? Він уже не втече, бо чоловік на оборі. Уже коні розпрягає. А коханець уже розібраний, уже голий. Жінка каже йому:
— Скачи в яму!
І він скочив у яму під піч, а одежу свою так і оставив. А жінка лягла в постіль. Лягла, а чоловік входить до хати. Такий змучений, голоден з дороги. Увійшов, а жінка лежить та «ох, ой, ой, ой». Йойкає, бо хвора.
— Ти, — каже, — їздиш та й їздиш, а я вмираю. І до завтра вмру.
— Та їжджу, — каже, — уже все випродав. Продаю, бо ворожки задурно не хочуть розказувати, треба платити. І нема нікого, щоби правду сказав, що тобі є.
— Ти видиш мою муку, — говорить жінка.
А той сирохман стояв, стояв голий під хатою та й входить до хати. З совою увійшов.
— Добрий вечір!
— Добрий вечір.
— Ґаздо, — каже, — якби ви мене приняли на ніч.
— А чо’ ти такий? Голий і обдертий?
— А, — каже, — таке в мене вийшло… Та й розказав, що з ним ся стало.
— А що то у тебе під пахою?
— Гадалка.
— Що за гадалка?
— Така гадалка, що вона може вам все сказати. Що хочете, вона вам скаже. Вона все знає.
Той сову потиснув під пахою, а сова: «Ек!» Крикнула сова.
— Що вона каже? — питає хазяїн.
— Вона каже, що в вас у шафі є горівка.
— А, горівка. Та відки горівка? Бульбу нема кому зварити.
— Гадалка каже, що в хаті є горівка. Пішов чоловік до шафи — є горівка.
— Але, — каже, — як вона буде вгадувати, то ви то все маєте викладати на стіл.
Взяв чоловік горівку, поставив на стіл.
— Ще що вона може сказати?
— Може сказати. Потиснув, сова крикнула.
— А що вона тепер каже?
— Вона каже, що в печі є жарена курка.
— А, курка. Коби була, ти би їв.
— Вона каже, що в печі є жарена курка, — говорить царевич. Пішов чоловік до печі — є жарена курка. Тільки почали вони з коханцем курку, ще не встигли з’їсти. Поставив ґазда курку на стіл. А той ще раз потиснув сову, і сова знов крикнула.
— А що тепер вона каже? — питає ґазда.
— Вона каже, що в постели, там, де ваша жінка лежить, під головою булка є.
— Булка. Я не можу спечи паленя, не то булку. Відки би хто булку приніс? За що, як нема грошей?
— Вона каже, що є булка. В постели. Пішов ґазда — є! Поклав і булку на стіл.
Але перед тим вона чоловікови сказала, що під піччю є бульба й капуста. Він поставив ту капусту, але не їсть. Сідає ґазда і запрошує голого царевича. І п’ють горівку, і їдять курку.
Мовить ґазда:
— Будете ночувати у нас.
— Буду. Буду ночувати, — каже, — але гадалка вам ще не все сказала. Вона вам ще щось скаже.
Потиснув, сова квикнула. Ґазда питає:
— Отепер вона вже вам правду скаже. Вона каже, що у вас є під піччю Біда. І через ту Біду ваша жінка хворіє.
— Біда. Яка Біда? Не мала би де бути та під піч би полізла? Я хвора та й це біда. Не можу встати на ноги, ходити не можу — це біда.
— Ні-ні, не така у вас біда. У вас під піччю Біда.
— Ну а що треба робити? — питає ґазда.
— Треба, — каже, — запалити в кухни і гріти окріп. Щоб окріп добре кипів.
Той так зробив. Наклав дров під кухню, запалив, вода почала кипіти. Та й уже добре кипить. А царевич каже:
— Ще треба лляти… Потрошку лляти.
Вони ллють потрошку, а той під піччю корчиться, бо пече окріп.
— Нє, — мовить, — то не так. То треба так лляти, щоби Біду викурити відти. Треба відкрити яму і весь баняк вилляти за раз. І виженемо Біду, і жінка поздоровіє.
Відкрив він ту яму! А той у ямі думає, що як виллють на нього цілий баняк, то спечуть ’го на смерть. Вискочив і втік. Каже царевич:
— От видите, Біда втекла. Тепер ваша жінка буде здорова. Будемо вже ночувати.
Ночує він там із своєю совою. А жінка каже, що ще не повністю здорова. Чоловік пішов надвір, погодував коні й корови. А царевич сидить з «гадалкою», з совою. Ввійшов чоловік, а він каже:
— Я буду вже від вас відходити. Що я міг, то зробив. Тепер, — каже, — ваша жінка вже буде здорова. Буду вже від вас від’їжджати.
— А ви скажіть, що би вам за то заплатити.
— А то, — каже, — мені треба дати з тої Біди одежу і коня. Одного з тих, що ви ними приїхали вчора увечері.
А чоловік мовить:
— Я вам ще й сідло дам. Не таке важне, але сідло.
Дав йому то чоловік, убрався царевич в одежу того коханця, сів на коня й поїхав. Та й уже знав, що то є біда. Як кажуть, по чому фунт лиха продають. Ґазда впряг одного коня, бо вже одного віддав, та й поїхав у поле. А жінка лежить «хвора».
Той коханець, що був окропом вигнаний з-під печі, теж з жінкою їде в поле. Та й стає кіньми і каже до жінки:
— Ану я зайду подивитися до куми. Що кума робить.
А він уночі прибіг від куми обпарений та й одівся. А жінка спала і не виділа, що він прийшов голий.
Прийшов він туди знов, розумієте, та й почав з тою кумою розважатися. А царевич їм «гадалку» оставив, сову: сова сидить і дивиться, як вони собі забавляються. А жінка його жде на дорозі та й жде. Вже й сонічко файно пригріло, треба робити в полі. А чоловік від куми не виходить.
А та жінка була така бойова. Входить вона до куми до хати, а чоловік її з кумою забавляється. Як почала вона їх бити обох, чоловіка й коханку його. І так сталося, що вдарила й ту «гадалку» і вбила її.
Нагнала жінка чоловіка від коханки і пішла з ним у поле. А кума ще трошки полежала, встала і взялася до роботи. І все, що треба, поробила.
Чоловік увечері приїжджає з поля — по подвір’ю все позамітано, чистенько. В стайни теж порядок. Все нагодоване файно. І чує він з хати файний запах страви. Входить — жінка їсти зварила, ходить собі по хаті — все файно. А то ж він звик хіба бульбу їсти, як колись казали, в лупині. І капусту. Більше він нічого не їв, бо не було кому зварити.
Каже жінка:
— Видиш, чоловіче? Скільки ти з’їздив і не помагало мені. Аж тепер мені помогло. Тільки одно нещастя, що гадалка погинула. На гадалці й закінчилося. Добре, що Біди вже в хаті нема.