В одному лісі жив заєць. Та такий хвалько був, що такого ще пошукати треба. Збере зайців і давай хвалитися.
— Я з усіх звірів найсильніший! У мне не зуби, а зубище, не вуси, а вусища.
Розказали про нього зайці старому круку. Той і надумав його провчити, щоб брехав та не забріхувався.
У лісі тільки влітку життя вільне. Взимку треба до села бігти, сіно красти. От і прибігає до села, а там чекає його Крук Став йому заєць говорити:
— Дядьку Круку, ніколи я більше не буду хвалитися, яка у мене там хоробрість із такими слабкими лапами та такими зубами. В лісі гілочка колихнеться, то в мене вуси затрясуться.
Похвалив старий зайця за чесне слово, простив, і полетів до лісу. А тут спустили собак і давай його ганяти. Побачив то заєць і вибіг на гірку. А собаки вже його побачили і давай за ним. Заєць втік від собак, а крук сів на дерево і сказав зайцю:
— Ти сміливий! Не хвалько, а молодець.