Чи ви чули про злого вовка на імя Сармик? Натерпілися від нього лісові мешканці. А якось ось що з ним трапилося.
Гриз він оленячу кістку і так жадібно її обглодував, що язик собі прокусив.
Розпух язик, роздувся, як колода, в роті ледь вміщаєється.
Що тільки вовк не робив: і холодною водою полоскав, і сніг прикладав, навіть ялиновою смолою мазав — нічого не допомагає. Заволав вовк не своїм голосом і кинувся бігти, не розбираючи дороги.
Вигляд у нього страшний: шерсть дибки встала, язик з пащі висунувся. Побачивши вовка, звірі та птахи в різні боки кидаються, хто куди ховається.
Тільки зайцю Тевасі не пощастило. Ходив він до ополонки води в казанок набрати, хотів зварити чай. От і забарився, не встиг від вовка втекти.
Схопив вовк зайця за комір і каже:
— Ну, Тевасі, не вилікуєш мене, з життям прощайся. Вмить тебе проковтну.
— Ой, ой, Сармику, — зарепетував заєць. — Ну, який же я лікар.
А сам думає: «Треба щось вигадати. З біди вибратися».
— Гаразд, – каже, – є один засіб, мені про нього моя мати розповідала. Тільки потерпіти доведеться.
— Лікуй швидше, — прогарчав вовк.
А заєць надів казанок на пеньок і каже:
— Лизни казанок раз-другий, може, й легше стане. Притулив вовк язика, а язик і примерз: казанок залізний, а день був морозний. Завив вовк, рвонув що було сили – половина язика на пні залишилася. Ну а зайця давно вже й слід простиг.
Біжить вовк лісом, репетує, але відчуває — хоч у роті й все вогнем палає, але язик ніби меншим став: з пащі вже не вилазить.
«А таки хороший лікар цей Тевасі, — подумав вовк. — Тільки чомусь він мене не долікував, утік.
Тут ліс скінчився. Велика галявина відкрилася. Вдалині дим видно, чуми стоять. А по узліссю собака-пастух іде.
Ніколи вовки собак не любили, хоч і є родичами. Але тут робити нічого.
«Собака давно з людиною знається. Мабуть, такому навчилася від нього, що лісовим звірам невідомо, — подумав вовк. — Може допоможе?
Підійшов він до собаки і став на своє лихо скаржитися. Тільки язика у вовка половина залишилася. Довго не міг собака зрозуміти, що вовк від нього хоче. А коли зрозуміла, згадала, що нещодавно Сармик у неї молодого оленя вкрав, а їй, від пастуха, за це добряче дісталося.
Згадав це собака, але виду не подав. Говорить вовку:
— Гаразд, Сармику, розкривай свою пащу. Може, вилікую.
Тільки відкрив вовк рота, а собака — хвать! — і відкусила решту язика. Завив вовк, а собаку тільки й бачили. До селища втекла.
Повив, повив Сармік, відчуває: у роті зовсім просторо стало. З того часу вовки тільки виють, а розмовляти не можуть, розівчилися. Так, як що по правді сказати, і говорити з вовками нема про що. Розмовляти добре із добрими.
Запитаєш, звідки про це всі дізналися? А заєць та собака розповіли.