Мав тато трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, тато працював, як віл. Чорнів від роботи, руки йому пухли, кров висікала з пальців, а сини ходили собі понад рікою, лісами, висиплялись в саду.
Казав їм тато:
— Сини мої, працюйте, бо тяжко вам буде, коли я вмру.
А найстарший син говорить:
— Ей, тату, працюй, поки можеш, а ми будемо працювати, як тебе не буде.
— Та ти не вмієш нічого, — каже батько.
— Я оженюся і буде жінка працювати.
Другий син говорить:
— І я оженюся.
А третій:
— Я так само зроблю, як і мої брати.
Але тато працював-працював та й занедужав. Прийшли сини, питають:
— Тату, ти вмираєш, а що нам лишаєш?
А тато бідний був, але мав мудру голову, подумав і каже:
— Діти, шукайте в землі золото.
— А в якому місці ви закопали золото? — питають сини.
— Оцього я вам не скажу, — відповідає батько, — копайте город, оріть ниву, садіть, обробляйте, збирайте, там і золото знайдете.
Полежав батько трохи та й умер. Прийшла зима, сини переїли все те, що батько дбав, а нового нічого не садили й не сіяли. На другу зиму голодують ліниві сини.
Пішов найстарший брат пари шукати: вернувся з гарбузами, пішов середній сватати дівчину — ніхто не хоче ледарів. Добули якось до весни, а навесні давай золото шукати. Перекопали весь город, не знайшли золота, засадили картоплею і вродилася їм файна картопля. Пішли ниву копати. Скопали ниву — нема золота, але посіяли яру пшеницю і вродилася пшениця така буйна, така здорова!
Помолотили, відвезли зерно до млина, намололи борошна, напекли хліба, посідали свій хліб їсти, а наймолодший брат говорить:
— Ой, які ми, браття, дурні! Бачите, золото уродилося. Добре нам тато казав, аби ми шукали в землі золото!
Брати повставали з-за столу, закотили рукави по лікті й узялися до роботи.
Відтоді земля давала їм золото, бо родився хліб. Вони дбали, все мали, незабаром оженилися. Разом з жінками сходилися й при столі говорили:
— Якби-то наш мудрий батько тепер жив, то і нам би ліпше було.