Було раз що не було… Жила собі баба з трьома дівками. Раз старша пішла у кирницю за водою, а з кирниці проговорила жаба:
— Дам тобі води, якщо поцілуєш мене. Дівка напудилася і втекла.
Так сталося і з середущою.
Тоді побігла за водою наймолодша. Хоче набирати, а з кирниці голос:
— Дам тобі води, якщо поцілуєш мене.
Дівчина поцілувала жабу і несе воду домів. Айбо за нею по п’ятах жаба.
Старші сестри сміються з молодшої.
Сіла дівчина за стіл, а жаба з нею. Постелила постіль і лягла спати, а жаба з нею. Всі сміються з дівчини…
Так ото довго тяглося, і каже мати своїй доньці:
— Що будемо робити, донько? Доки будеш терпіти жабі?
— Мамко, — прозрадилася молодша донька, — ото не жаба, а прекрасний леґінь!
Мати дорадилася, що, як молоді засплють, спалить жаб’ячу шкуру… Напалила увечері піч і кинула шкуру в огонь… Завоняло в хижі, і леґінь пробудився й жалісно сказав:
— Коби ти була ще три дні потерпіла, моє закляття кінчилося б, і я сам скинув би жаб’ячу шкуру… А відтепер ніде мене не увидиш!
Взявся і пропав безвісти.
А у молодшої доньки уже народився хлопчик. Взяла на руки дитину і пішла по світу шукати свого чоловіка.
Іде, йде горами, лісами, полями… Натрапила до Сонцевої матері.
Втворила двері і поклонилася:
— Добрий день, бабко!
— Добрий день, донько. Що ти за одна, куди ходиш, кого шукаєш?
— Шукаю свого чоловіка. Такого і такого. Чи ти його не виділа?
— Я ні… Чекай, зараз вернеться домів мій син, та, може, він його знає…
Як смерклося, залетіло через визір Сонце.
— Тут пахне християнською душею!..
— Натрапила до нас, синку, нещасна жона… Шукає свого чоловіка. Чи ти про нього не знаєш?
— Я про нього не знаю… Може, буде знати мій брат Місяць.
Переночувала жона у Сонцевої матері, а рано пустилася в путь.
Іде, іде і звідає, де живе Місяць…
Раз у великому лісі натрапила на хижу. Втворила двері і поклонилася:
— Добрий вечір, бабко.
— Добрий вечір, донько. Що ти за одна і куди держиш путь?
— Я шукаю свого чоловіка. Такого і такого. Чи ти про нього не знаєш?
— Я ні… Переспи до рана і, може, про нього буде знати мій син…
Раненько залетів через визір Місяць.
— Тут пахне християнською душею?!
— Потрапила до нас, синку, нещасна жона. Шукає свого чоловіка. Чи ти про нього не знаєш?
— Я про нього не знаю. Но буде знати мій брат Вітер, бо він в кожний закуточок звіє.
Подякувала жона Місяцевій матері за нічліг і пустилася в путь…
Іде, іде. Раз в горах увиділа хижку. Втворила двері і поклонилася:
— Добрий день, бабко.
— Добрий день, донько… Що ти за одна, кого шукаєш?
— Шукаю свого чоловіка. Такого і такого. Чи ти його не знаєш?
— Я не знаю. Почекай мало. Скоро вернеться мій син. Він про нього буде знати.
І скоро двері розтворилися і залетів Вітер:
— Тут християнською душею пахне!
— Сюди, синку, заблудила нещасна жона. Шукає свого чоловіка. Такого і такого. Чи ти про нього не знаєш?
— Знаю. Він є за скляною горою.
Вітер переніс жону і малу дитинку через гору.
— Стій тут під воротами, а я буду йому вечерю студити і скажу про тебе.
Винесли вечерю. Вітер студить. Раз вийшов молодий цар і почав їсти. А вітер проговорив:
— Тебе чекає жона з золотоволосим хлопчиком…
Цар побіг до воріт і як увидів свою першу жону і свого хлопчика, дуже зрадувався:
— Ти моя істинна жона. З тобою хочу жити навіки!.. Цар лишив другу жону.
Вітер їх переніс знову через скляну гору в їх державу, додому.
Учинили свадьбу, та й днесь живуть, аж не повмирали. Минулася казка.