Жив де не жив циган. Нічого він не хотів робити, лиш людей обдурював. Якось каже синові:
—Ходімо, може, знайдемо якогось дурня.
— Ходімо, тату.
Вийшли за село і зустріли пана, той кудись їхав разом з старим батьком. Бричка зупинилася.
— Як поживаєш, цигане?
— Добре, паночку.
— З чого живеш?
— Та з мантила, паночку.
— З якого мантила? Ану, покажи нам своє мантило.
— Нема, паночку.
— А де воно?
— Удома лишив.
— А далеко живеш?
— Та не дуже — двадцять четверта хата, як іти понад берегом від Савчиного Василя.
— То побіжи швидко і принеси мантило.
— А ви не дали б, паночку, одного коня? Тоді мій син принесе мантило одним скоком.
Пан, довго не думаючи, каже:
— Випрягай коня, але щоб твій син вернувся раз-два, бо нам треба їхати.
Циганчук сів на коня і поскакав, куди очі бачили. Довго його не було, пан почав сердитися. Тоді циган ударив себе по чолі:
— Ой, який же я дурень!
— Чому? — здивувався пан.
— Та я ж забув сказати синові, де мантило стоїть!
— То що будемо робити?
— Дайте другого коня. Я наздожену його і скажу, де мантило стоїть.
— Гаразд, тільки швидко, бо час іде.
Циган сів на другого коня і полетів, як вітер.
— Запрягайтесь, паночку, самі! — крикнув. — А батько хай штовхає бричку!
Так пани залишилися посеред дороги.