Одного разу замісила бабуся тісто і спекла своїй онучці колобочок. Малій він дуже сподобався і вирішила вона його не їсти.
А колобок ожив. Уночі, коли ясно світили зорі та місяць, він утік. Він сам би боявся піти вночі в ліс, але покликала одна зірка. Вона підморгнула і сказала:
— Біжи, погуляй та свіжим лісовим духом подихай, назбирай моїй донечці суничок, нехай поласує.
А кого вона мала на увазі, коли казала про донечку? Звичайно, бабину онучку. Адже, існує легенда про те, що зорі — душі людські. Народиться дитинятко і на небі засяє нова зірка. Помре людина — падає її зоря з неба.
Ось така зірка-мама і повела колобка в ліс. Котиться він, весело йому. Іде назустріч вовк голодний. Колобок злякався, а зірка шугонула над вовком і обсмалила його. А далі йшов ведмідь. Проковтнув би зразу колобка, та зірка знову тут. Уколола ведмедя в око своїм променем, він так і зник в гущавині.
А далі хитрюща лисиця біжить, нюхає все кругом. А зірка, щоб захистити колобка, кинула хижачці в очі платок з туману і та пішла бродити по стежках.
Нагулявся колобок досхочу і захотів спати. Повернула його зірка додому в теплу корзинку. Проснулася внучка вранці, а в корзині дрімає пахучий колобок, а поруч на блюдечку лежать ягідки. Внучка зраділа і з’їла їх.
Оце й казочка минає, а що далі, хто знає…