Були два брати. Один був бідний, а один багатий, навіть дуже багатий. У того бідного було ще п’ятеро дітей. А в багача все народиться дитина і вмирає. Прийшов він, цей багач, до бідного й каже:
— Братчику, прийди до мене в куми, У мене народився хлопчик. А ти маєш щастя на діти. Може би, й моє жило.
— Най буде, я прийду. Коли це?
— Та в неділю, від полудня.
— Добре.
Цей зичить грошей у сусідів, бо він навіть не мав за що крижмо * купити. Пішла жінка купила біле полотенце на крижмо, свічку. Прийшла неділя, він іде до брата. Приходить туди, а там уже таких багачів. Наїхало фірами повне подвір’я. Він прийшов, сів на лавицю й сидить. А брат навіть до него не говорить. Не хоче признатися, що він брат. Бо він бідненько вбраний, а цей багатир *.
Нарешті поприходили всі запрошені багачі. Господар усе каже братови:
— Посунься туди на край, посунься.
Його досунули аж до шафи, і він там сидить. Жінка наклала все на стіл. Позасідали всі куми. А йому навіть ніхто не каже, аби він сідав. А він такий голоден, але не піде сам за стіл. Нарешті якась бабка піднесла йому крадьки щось попоїсти. А він обернувся і їсть, аби ніхто не видів.
Посидів він, посидів та й уже йшов би додому. Та встидно йому йти вдень додому, бо всі знали, що він прийшов у куми. Він же йшов гонорово, з крижмом. А тепер сховав він то крижмо в пазуху, аби ніхто не видів, що він кум.
Сидів він так до ночі. Наколи * стемнілося, він поволеньки в двері та й пішов. Брат навіть не видів, коли він вийшовші нічого не казав, бо не було що казати.
А жінка дома не має що варити. Є лиш мисочка барабулі.
— Але, — каже, — я, діточки, зварю це завтра. А сьогодні тато прийде від вуйка і щось нам принесе.
Тато в подвір’я, діти плещуть у долоні.
— Йой, татко йде, татко йде, зараз будемо їсти. Він двері втворяє — нічого нема. Жінка йому:
— Та як, — каже, — він нічого тобі не дав? Що за брат?
— Я, — каже, — й сам не їв. Діти в плач. А вона каже:
— Чекайте, діточки, я зараз зварю цю барабульку та й будете їсти.
Поклала варити. Та доки воно ще звариться, а діти плачуть.
А він колись був музикантом. Але вже віджило то. Висіла скрипка на клинку. Він здоймив ту скрипку та й зачав грати. А діти втішилися, що він грає, та й зачали сюди-туди гуляти. Діти гуляють, горить каганчик, як то звикле в бідній хаті. Він дивиться, а то маленькі хлопчики помежи діти гуляють. Диво якесь. Він нахилився та й одного ймив. Та й каже:
— Хто ви такі? Де ви жиєте? Чого ви тут?
— А ми твої злидні. Ти через нас бідуєш.
— А де ви сидите?
— А туди по закутках, поза лавиці, поза стовпці, в павутинню.
— Йой, — каже, — та ви так бідуєте. Та я вам зроблю файне приміщення. Я зроблю вам бочечку.
— Добре.
На другий день зробив він файну бочечку. Та й приклав до неї дощечку. А всі злидні туди позаходили. Він поклав на лавицю дно від тої бочки, сів собі та й чекає. А вони всі заходять туди. І так тішуться, що там чистенько. Лишень вони всі зайшли, а він дно пах! — і закрив їх. Вони там лопотять, а він цвяхами забив, забив, та й усе. Взяв ту бочку на плечі, та й поніс у яругу, геть далеко в ліс. Така там яруга, таку яму дощ виполокав велику. Він поклав бочку в ту яму, зверху фашиння * всякого наклав, наклав, прикрив.
Другий день приносить йому сусіда курочку.
— За простибі *, в мене хлопчик умер.
За тиждень принесла друга сусіда поросятко. Курочка нанесла яєць, вона підсипала * квочечку, надійшли курята. А поросятко підросло, велике стало, мало саме поросятка. Він продав їх, купив коровку. Коровка вположилася *, телятко було. Свинка знову мала поросятка, купив він собі й коника. Раз він свої злидні закопав, то йому щастило.
І довідався про це його брат. Він жив з ним у однім селі, але далеко, край села. Кажуть йому:
— Твій брат файно заґаздувався.
— Піду його відвідати.
Приходить він до брата, дивиться. Вже й хатка покрита, не тече. Вже й стаєнка є, віз коло хати є, коровка в стайни.
— Ей, братчику, — каже, — чи ти когось не обрабував? Чи ти когось не обікрав? Як це ти так раптом забагатів?
А цей бере та й розказує:
— Ти пам’ятаєш, братчику, як ти мене кликав у куми?
— Та пам’ятаю.
— А пам’ятаєш, як ти мене приймав, як мене вирядив?
— Е, там були багачі, а я не хотів признатися, що ти мій брат, такий бідний.
Та й розповів він, як прийшов додому, а діти зачали плакати, що нічого не приніс. Та й він узяв скрипку та й зачав грати, аби їх заспокоїти. Та й побачив злиднів і збувся їх, закидав фашинням у ярузі.
—…І як вони там лишилися, відтоді мені й щастить. І діти підросли, і вже помагають мені.
— Та де, де ти то закрив?
Та й він розказав, де заховав злидні. Ага! Дмитро, то не Іван. Не хотів Дмитро, щоби братови добре було. Небагато він думав, а зразу пішов до тої яруги, аби пустити на брата злидні. Шукає, шукає, а це вже, може, два роки пройшло. Довгий час. То потахло * там. Він зачав розкидати, розкопувати — є бочка! Так втішився. Бочка вже підопріла. Він копнув її, дно випало, а злидні виштрикли з бочки й на него. Наскакали йому скрізь, хапають за ноги, за руки, за плечі, навіть за вуха. Він кричить:
— Йой, ідіть собі до Івана! Я не Іван, я Дмитро! А вони кажуть:
— Ми мали тут гинути, а ти нас пустив. Ми вже тебе знаємо, ми до Івана не йдемо. Ми вже твої до смерти.
І пішли вони з ним до него додому.