Знайдон

Була одна жінка, бідна вдовиця, і мала хлопчика. Одного разу пішла вона з хлопчиком по гриби. Ходили вони по лісі, і мама йому говорила:

— Не відходи, синку, від мене далеко. А він мами не послухав, зайшов далеко в ліс і заблудив. Зайшов у дрімучий ліс. Мама його шукала, плакала і пішла додому без него. А знайшов хлопчика оден чоловік і назвав його Знайдоном. То був лісник. Він жив самий, а тепер стали вони жити удвох з хлопчиком. Лісник ходив на польовання.

Коли хлопчик підріс і зробився дорослий, лісник сказав йому:

— Аби ти не йшов на захід.

А він його не послухав, того чоловіка, і одного разу пішов на захід. І надходить над озеро, а в тому озері купаються русалки. Він піддивився, що то гарні дівчата. І задумав він украсти їх убраннячко і втекти, щоби вони присвоїлися до него. А вони його догнали, забрали своє вбрання, а його перетворили в дуба. І росте край дороги великий, гарний дуб.

Приходить до того дуба лісник і говорить:

— Знайдоне, я тобі говорив, аби ти не йшов на захід. Стукнув він своєю палицею у того дуба, і він перетворився на хлопця. Живуть вони далі вдвох. Цей чоловік іде на польовання і знов наказує Знайдонови не йти на захід. А він не послухав і пішов знов на захід, до озера, де купаються русалки. Забирає їх убраннячко і щосили утікає. А вони його доганяють, забирають убрання, а його перетворюють у бика. Ходить той бик лісом, пасеться й рикає.

Приходить той чоловік, находить бика і говорить до него:

— Я ж тобі казав, Знайдоне, аби ти не йшов на захід, а ти не послухав.

І вдарив він бика два рази палицею по голові, і він стає назад, як був, хлопцем. І говорить він йому:

— Я ж тебе просив не йти. Чого ти пішов на захід? А хлопець йому розказує:

— Там у озері купалися дуже файні дівчата. Мені вони дуже подобаються і я би хотів одну взяти за жінку.

А той йому каже:

— Чому ти мені це не говорив, а жиєш своїм розумом? Я би тобі був сказав, що робити. Іди на захід і забери в одної дівчини убраннячко. В одної, не в трьох. І йди собі і не оглядайся. Хоч би там що робилося за тобою, щоби ти не оглядався.

Він так і зробив. Забрав убраннячко одної дівчини й пішов. Він ішов, а то страшно шуміло, страшно гуділо за ним, а він не оглядався. А дівчина йшла за ним, і так він привів її до хати, де вони жили. І вони одружилися і стали жити. Але вона йому сказала, що раз у день у дванадцятій годині вона йде купатися в озері, бо вона є русалка. Чоловікови не сподобалося, що вона так ходить. Він узяв то русалчине вбраннячко і спалив, щоб вона не мала в що вбратися. Вона хотіла йти купатися, в вбрання нема. І дуже затужила вона і сказала йому:

— Я від тебе відходжу і скоро мене не знайдеш.

І пішла вона, а він дуже за нею банував ^*, бо дуже файна була й файно жили вони. І розказав він свому хазяїнови, що сталося. Тоді хазяїн вийшов у ліс і свиснув у палець. І позліталися всі птахи. Хазяїн спитав, чи знають вони, де живуть русалки. Поговорили птахи межи собою — ніхто не знав, де живуть русалки.

Він свиснув три рази, і посходилися всі звірі. Перепитують одні одних — не знають. Але ще оден вовк старий шкандибає. Підійшов той вовк та й каже:

— Я знаю, де вони живуть. Вони живуть на Михалдовій горі.

І той чоловік приказав вовкови, аби він брав Знайдона і йшов з ним шукати русалок. Вовк сказав:

— Набери м’яса й водички, сідай на мене й їхаймо. Коли я замучуся, то даш мені води й кусочок м’яса.

Приходять вони на Михалдову гору. Там, на горі, стоїть красний-прекрасний домик. І там живуть русалки, три сестри. Вовк лишив його й пішов. Заходить він до хати — нема нікого. Прилітають русалки. Його дружина пізнала його. І говорить:

— Якщо ти мене знайшов, то будеш жити з нами. Ми будемо всі разом жити й господарювати. Усе це твоє і наше. Але я буду кожний день ходити купатися, бо я є русалка. Усе твоє, усе дивись, лиш у оден підвал аби ти не заходив.

І вони жили там, і все було добре, але він не витримав і одного разу подивився в підвал. Подумав: «Чого би я не подивився, що там є?» Заглянув, а в підвалі змій, закований трьома ланцами. Подивився на него змій та й каже:

— Ге, Знайдоне! Дай мені одну боханку хліба, та першу смерть тобі подарую.

А він собі думає: «Та хто його знає, як воно буде? Може, буде смерть, та й він подарує». Та й приніс змієви боханку хліба. А змій говорить:

— Дай мені ще одну боханку хліба, та й другу смерть тобі подарую.

А він подумав та й дав йому другу боханку.

— Дай мені ще одну боханку хліба, та й третю смерть тобі подарую.

Та й дав йому Знайдон третю боханку хліба. А він з’їв та як сіпнувся, та й урвалися всі три ланци. І забрав змій його жінку та й утік.

І пішов Знайдон шукати свою жінку. Іде він дорогою і стрічає стареньку бабку. Розказує він їй свою пригоду. А вона йому каже:

— Іди на три роки служити до царя. І скажеш цареви, щоби тобі за ту службу дав коня. Цар тобі скаже: «Іди собі вибирай». Аби ти не брав найкращого, а найпущого бери. І бери з гнуздечкою.

Прослужив він три роки в царя, і сказав йому цар:

— Іди вибирай собі найкращого коня.

Він пішов і вибрав найпущого ^*. Цар не хотів йому дати того коня, але він узяв його таки на силу. Та сів на него і поїхав. Кінь знав, де той змій живе. І зачав кінь до него говорити. Сказав кінь, що змій і його жінка на острові серед моря живуть. Кінь завіз його до моря і перелетів з ним через море до того острова. А там його жінка. А змія нема вдома. Вона йому сказала:

— Ти знайшов мене, але зараз прилетить змій і тебе пожере. Прилетів змій, побачив його і сказав:

— Я тебе мав пожерти. Але ти дав мені боханку хліба, і я першу смерть тобі подарую.

Приходить хлопець до свого коня і каже йому свою пригоду. А кінь каже йому:

— Змій уже покинув той острів і живе тепер у дрімучому лісі. Тяжко тобі буде добратися до него. Бо будуть страшні зливи і буде дерево ломитися, як будеш іти. Вимич три шерстини з мого лівого вуха. Коли буде буря велика, пали одну шерстину й кидай. Коли буде великий вогонь, то вмочай шерстину у воду й кидай. А коли буде дуже ломитися дерево, прив’яжи шерстину на тростину, махай нею і йди.

І так він дійшов лісом, до дому, де тримав змій його жінку. Приходить, а вона сама вдома. Прекрасний дім і вона в домі одна.

— Ти мене, — каже, — знайшов, але прийде змій і тебе пожере. Прилетів змій. Каже він:

— Я тебе мав пожерти, убити тебе мав, але я подарую тобі другу смерть, за те, що ти мені дав другу боханку хліба.

І подарував йому смерть, не вбив його.

Приходить він знов до свого коня і розказує свою пригоду. Кінь йому каже:

— Змій уже не в лісі, він уже на скалі жиє. На високій горі, і та гора скаловата, і я своїми копитами туди пройти не годен. Іди до коваля і станеш у него робити. Він тобі скаже, кілько ти маєш робити в него. І він тобі має скувати шаблю стальну, а мені підкови і штолі ^* стальні, щоби я міг битися зі змійом. Я буду пасти тут у лісі, і ти мене тут знайдеш.

Мав він робити ковалеви п’ять років. Але це було п’ять днів, день ішов за рік. І зробив йому коваль стальну шаблю і стальні підкови і штолі стальні для коня. Прийшов хлопець до коня, а кінь каже:

— Куй мене. Клади мені підкови і закручуй штолі. Та бери шаблю, сідай на мене і поїхали.

Як вони були під самою горою, сказав йому кінь:

— Як будуть летіти змії, то ти їх рубай шаблею. А я буду бити старого змія.

Прийшли вони туди, чують, летить змій. І сказав змій:

— Будемо битися чи миритися?

— Битися будемо, а не миритися, — відповів йому хлопець. Котрі змії летіли, хлопець рубав їх шаблею. А кінь бився із старим змієм. І кінь його побив, забив змія на смерть. Тоді заходить Знайдон у палац, забирає свою дружину, набирають золота, усе кладуть на коня і їхають на Михалдову гору. Вона приїхала до свойого дому, і вони живуть-поживають і горя не знають.