Жили собі чоловік і жінка. Були вони вже в літах, а дітей не мали. І дуже хотілося їм дитини. «Аби хоч поросятко нам уродилося», — говорили вони. І вродилося в них поросятко. Як підросло воно трохи, то почало скидати з себе шкіру. Як скине свинячу шкіру, то така гарна дівчина стає, що в світі такої більше нема.
Ходить вона помежи люди і дуже сподобалася одному хлопцеві.
— Я буду її сватати, — каже той хлопець батькам.
— Ти що, дурний? — відмовляють його. — Та вона ж свинячу шкіру має.
Але хлопець дуже любив її і настояв на тому, щоб узяти за жінку. Було весілля, після весілля забрав він її до себе. Живуть вони собі, і все йде добре. Але як захоче вона, то раз! — і забіжить у свою свинячу шкіру. І вже вона Льоха. Чоловік терпів це, терпів, а тоді розсердився та й спалив ту свинячу шкіру. І ніколи відтоді його жінка не робилася свинею. Живуть вони і діти мають, ї добре їм.
А багацький парубок каже батькам;
— Як той узяв собі за Жінку малу свинку та й добре йому, то я собі велику льоху візьму і мені ще лучче буде.
— Добре, бери, — каже йому батько. –
Почалося весілля, тягнуть свиню до столу, а вона кричить. Усі сміються. Бачать усі, що толку нема. І пустив її парубок до хліва. Тільки сорому з нею набрався. Бо свиня — то не людина, і людини з неї не зробиш.