Колись, ще за сивої давнини, небо висіло над землею низько-низько. А на ньому не було ні місяця, ні зірок. Звідки ж вони взялися?
У маленькій хатині край села жила собі дівчина Марія з матір’ю. Були вони дуже бідні, та Марія мала золотий гребінець і золоте намисто. Ці оздоби подарувала їй мати, а матері — її мати. Марія тішилася гребінцем і намистом, заколювала волосся гребінцем, дивилася на своє відображення.
Якось Марія сиділа біля струмочка, коли це кличе мати:
— Маріє! Треба б пшона натовкти.
— Зараз, — відповідає дочка, а сама навіть не ворухнеться.
— Маріє, чого ти баришся? — знову мати. — Час уже обід варити.
— Та зараз.
Проте сидить, як і сиділа, й милується оздобами.
— Маріє! Я тобі загадала пшона натовкти! Скільки разів повторювати? — сердито мовила мати.
Дівчина підвелася неохоче, поволі рушила до ступи. Насипала проса в ступу і почала його товкти. Невдовзі стомилася і спітніла від роботи. В неї промайнула думка: «Коли б гребінець і намисто не потемніли від поту». Марія зняла їх і поклала на небо, що висіло над самою головою. Знову заходилася товкти просо, але щомиті на оздоби озиралася. Вона думала дотовкти просо і знову надіти і намисто, і гребінець. Та треба було працювати. З кожним помахом Марія піднімала товкача все вище і вище і кінець його раз-по-раз вдаряв у небо. Та Марія цього не помічала. Вона дивилася в ступу, чи скоро просо стовчеться на пшоно?
А небо все піднімалося вище і вище від кожного удару. Коли ж Марія помітила, що небо піднялося дуже високо, то схопила довгу палицю, щоб зняти намисто і гребінець, але ще більше зрушила небо. Воно піднімалося все вище і вище, а разом з ним і оздоби дівчини.
Коли ж настав вечір і Марія виглянула у вікно на тепер уже високе небо, то побачила на ньому золотий гребінець місяця, а довкола розсипалися зорі-намистинки.
— Ще гарніший став у мене гребінець, — сказала Марія, — і мої намистинки сяють на небі яскравіше, ніж на землі.