Зі світанку трудився селянин в полі. Вирішив перепочити. Сів на межі і дістав з торби глечик з водою і хліб. У цей час пробігав повз нього вовк. Побачив сіроманець, що чоловік їсти збирається, та й пристав до нього з привітаннями.
— Здоров був, чоловіче! Бачу, їсти збираєшся. Дозволь попитати, що то в тебе в руці за пожива?
— Буханець житній.
— Зроду-віку такого не куштував. А пахне так смачно, що аж слина котиться.
Чоловік пригостив вовка хлібом, поділивася буханцем. З охотою проковтнув хліб вовк, аж облизався.
— Ну й смачний! — похвалив. — А де ти його взяв?
— Та де взяв! Землю плугом виорав…
— І все?
— Ні, потім посіяв жито…
— І вже маєш хліб?
— Та ні, — каже чоловік, — коло жита в полі ще добре походить треба. Діждатися, поки жито зійде, вженеться в колос, поспіє. Потім я його серпом вижав, у снопах ціпом помолотив, у жорнах намолов борошно. Потім ще тісто замісити треба, діждатися, поки воно в діжі зійде. Тоді буханці з нього формують і в добре розігріту піч садять, печуть.
— Що смачний хліб, то смачний, — сказав вовк, — та скільки біля нього походить треба.
— Твоя правда, — сказав чоловік, — багато клопоту. Але без труда нема плода.