Категорії
Казки Покуття Українські народні казки

Де смерть не має стичности з людиною

Був собі великий багач і мав одного сина. Той син уже став парубком. Пора вже йому женитися, а він не жениться. І зачав він слабувати, спадати з тіла, жовкнути. А тато дивиться на него та й питає жінки:

— Що це наш син так подався, все слабує? Він, — каже, — щось переживає. Запиталася би ти його. Бо він у нас — одна надія. Ми ж більше дітей не маєм. Може, якась дівчина не хоче за него йти? Би він мені сказав, що з ним.

Мама його питає:

— Скажи, сину, що тебе болить? Ти марнієш. Може, за тебе дівчина не хоче йти, котрої ти хочеш?

А він все відповідає, що «нє» та й «нє». Не то й не то. І каже він їй:

— Мамо, я буду йти в світ.

— Куди будеш іти? І чого тобі йти? У нас таке багатство, а ти ж у нас оден син. Повмираєм, як ти підеш.

А він каже:

— Мамо, я піду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною.

Тато й мама що просили його, що молили, нічого не помагало. Він збирається і йде. Дають йому на дорогу багато грошей, всього добра йому дають, і пішов він у світ.

Іде він село від села, місто від міста і далеко зайшов. І заходить у ліс. Дивиться, а там дуже високий і грубий дуб. А на тім дубі орел дзьобає галузки і кидає на землю. Став хлопець під тим дубом і дивиться. Що цей птах робить? Раптом з орла зробився старий дід з бородою. Та й питає його той дід:

— Куди ти, молодий чоловіче, мандруєш? А він каже:

— Я йду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною.

Дід каже йому:

— Добре ти попав. Я тебе переміню на птаха, ти оженишся з моєю дочкою, і ви будете ломити дзьобами цей дуб. І заки ми його вирвем з корінням, перейде тисяча років. І ми будемо тисячу років жити.

Він подумав, що тисяча років перейде, а він все одно помре, і не схотів. Дід узяв його до себе на нічліг і сказав:

— Подивишся на мою дочку. А він переночував і сказав:

— Я собі йду далі в дорогу. А та дівчина каже:

— Може, ти ще обдумаєшся і до нас прийдеш? І дала вона йому чарівну хусточку.

— Щоб ти, — каже, — тримав її водно коло себе. Що задумаєш, то буде.

І вони попрощалися, і хлопець пішов собі далі. І знов довго йшов, село від села, місто від міста, і зайшов у високі гори. Іде він горами, дивиться, а там дід старенький гору копає і сипле землю відром у прірву. Хлопець питає:

— Діду, що ви робите, нащо ви цю гору копаєте?

А дід питає його:

— Куди ти йдеш?

— Я йду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною, щоб не вмирати.

А дід каже:

— Добре ти попав. У мене є внука, ти оженишся і будеш моїм зятем. І ми будем копати цю гору і будем жити дві тисячі років.

Він подумав, що дві тисячі років все одно пройдуть, і він помре, і не схотів. Дід сказав:

— То ходи до мене в гості. Я тебе погощу та й собі йди, як не хочеш. Прийшов він до діда в гості, дід його файно вгостив. Подивився він на ту дідову внучку. Вона дуже делікатна дівчина була. Та й каже вона йому:

— Може, ти ще повернешся до нас. Я тобі даю на пам’ятку паличку. Би-с тримав її водно коло себе. Що подумаєш, то будеш мати.

Попрощався він з дідом і внучкою і пішов далі в дорогу. Ішов він і дуже далеко зайшов. І прийшов у парк. Великий був той парк. Дивиться, дуже делікатний будинок стоїть триповерховий. Заходить він у той будинок — у кімнатах нема нікого. Зайшов на другий поверх — також нема нікого. Зайшов на третій поверх, і вийшла назустріч йому жінка. Дуже делікатна, файно вбрана, все блищить на ній. Питає вона:

— Чого ти хочеш, молодий чоловіче?

Він їй зачинає розказувати, куди він іде, що шукає. А вона каже:

— Добре ти попав. Я кравчиня. Одружишся зо мною, будеш жити три тисячі років. Я тебе зараз поведу по кімнатах.

Вона заводить його в одну кімнату і каже:

— Видиш мою підлогу? Вона вся з голок швейних. Голки сторч стоять. І таке у всіх моїх кімнатах. Нім я всіма цими голками перешию і вони поломляться, то перейдуть три тисячі років. Аж тоді буде конець нашого життя.

Він каже:

— Три тисячі років перейдуть, і я все одно помру. І не схотів.

— Іду я далі.

А вона сказала йому:

— Я даю тобі чарівний перстень. Аби ти його поклав на палець

і носив з собою. Як тобі буде прикро, то перекинь його з пальця на палець, і що подумаєш, то тобі й буде.

І він знов дуже довго йшов. І нарешті прийшов до річки, до такої, як у нас Прут. А на тім боці ліс. Він собі думає: «Як перейти цю річку?» І пригадав за перстень. Перекинув його з одного пальця на другий і подумав, щоб був місток, І зробився місток. Переходить він ту річку і заходить у ліс. Свіже повітря, пташки співають — краса. Дивиться він, кінчається ліс і починається сад. Яблука, грушки — всяка садовина. Рай, а не сад. А в кінці того саду прекрасний будинок стоїть, вимуруваний з мармуру. Все блищить. Приходить він ближче д’тому будинкови, а там брама велика і два леви живі стоять. З одного боку й з другого. Як уздріли ті леви чоловіка, то дуже заревіли, зарули. Бо вони ще нікого не виділи, туди ще ніхто не заходив. Виходить молода женщина, служниця, та й каже:

— Що ти хочеш, молодий чоловіче? Ніхто з чоловіків не приходив до нас ніколи.

А він питає:

— Хто ви такі?

— Я служниця нашої пані. Заходьте до покою.

Заходить він у хату. Господиня його привітала і спитала, що він хоче. А він розказує:

— Я шукаю такої країни, де смерть не має стичности до людини. А вона каже:

— Тут вона, ця країна. Це якраз у мене. Річка, яку ти перейшов — це границя смерти. Ви не вмрете ніколи. Ми, — каже, — з вами поберемося і будемо жити вічно.

І вони ся пібрали і зробили велике весілля.

Жили вони удвох, і йому здавалося, що він уже там штири роки жиє. І навтямилося йому, бо там ніякої роботи не було. Він сказав до свої жінки:

— Навтямилося мені. Хотів би я відвідати своїх родичів. А вона каже:

— Чоловічку дорогий, на тім світі, на тім боці річки, вже перейшло штири тисячі років. Штири тисячі років уже ти в мене. Твоїх родичів уже давно нема. Там уже багато поколінь перейшло.

— А я таки йду подивитися, — каже він.

Ішов він довго-довго. Приходить на то подвір’я, де він колись жив, а там уже нічого нема. Питається людей, а люди кажуть:

— Ми таких людей не знаємо. Оден сказав:

— І дід мій не чув про таке.

І подумав він: «Треба йти назад до жінки». І пустився йти. А Смерть з-за куща каже:

— Я вже тебе давно шукаю. Де ти ходиш? Ти ж мій.

А він перекинув перстень з пальця на палець і подумав собі: «Щоб я блискавично був коло мої жінки». А Смерть імилася його якраз коло тої річки, за якою була вже країна вічного життя. Та й тримає його Смерть. А на той берег річки виходить його жінка та й каже до Смерти:

— Слухай, якось договорімся. Ти його не бери, це ж мій чоловік. А Смерть каже:

— Він мій. А жінка:

— Мій!

І сваряться вони, а та його жінка була непроста, вона всілякі штуки вміла виробляти. І перемінила вона чоловіка на кулю, таку, як м’яч. І каже:

— Він зараз високо підлетить. І як упаде на твій бік річки, то буде твій, а як на мій, то буде мій.

Смерть погодилася. Тоді жінка тупнула ногою, і він полетів дуже високо. І впав на другий берег, коло свої жінки. І знов зробився чоловіком. І жиють вони з жінкою до сьогоднішнього дня.

Питання та відповіді до казки "Де смерть не має стичности з людиною":
Чому син багатія вирішив піти в світ?
Які пропозиції отримав син від старих дідів під час своїх мандрів?
Як син вирішив перейти річку?
Чому син вирішив повернутися до своїх родичів?
Як жінка сина змогла врятувати його від Смерті?