У передгір’ях високого Ала-Тоо, на березі великої річки в норі серед густих чагарників, жив хвалькуватий заєць.
— Я вовка не боюся,— кричав він,— а лисиці тим більше.
Якось, коли заєць особливо розхвалився, раптом з’явився вовк і загарчав.
Хвалько затремтів від страху, стрибнув і ненароком вдарився об голову вовка.
Від несподіванки вовк теж злякався і побіг геть. А заєць сховався в чагарнику і просидів до темряви. Увечері він повернувся до себе в нору і гордо спитав у зайців:
— Ну, як, друзі мої, ви живі? Не злякалися вовка?
— А як ти почуваєшся? Живий, здоровий? Ти такий хоробрий! Напав на вовка і так ударив його по голові, що той аж завив від болю. А ти ніби ще й погнався за ним. Розкажи, що ти з ним зробив?
Хвалько тільки й чекав на це — пішов плести небилиці:
— Спочатку наздогнав його, вдарив ззаду, та так, що він одразу присів. Потім ударив по голові, і мізки його розлетілися на всі сторони.
Зайці не переставали дивуватися його хоробрості.
– Ти врятував усіх нас. Цього ми ніколи не забудемо. Тепер, якщо ти ще вб’єш лисицю, ми житимемо в повній безпеці.
— Лисицю теж вб’ю. — Заєць-хвалько озирнувся на всі боки: чи нема кого поблизу. — Я її загризу, як тільки зустріну. Її шкура буде моєю підстилкою. Вірте моєму слову!
І дурненькі зайці повірили йому.
А хвалько все хвалився — не було йому стримання.
До пори до часу.