Був у пана луг, і двадцять косарів скошували його за день. Зібрав пан косарів, а їх було лиш дев’ятнадцять, двадцятого не було. Не скосять за день. Думають вони: «Де знайти ще одного косаря, щоб скосити за день?» Аж тут іде циган. Питаються його косарі:
— Чи не поміг би ти нам скосити цю траву?
— Добре, поможу.
Пішли до пана, пан погодився, дав косарям харчів на обід і на вечерю. Вийшли на поле. Циган каже:
— Хлопці, сідаймо, будем снідати.
— Ще нічого не робили, а вже снідати?
— Що я сказав, то робіть. Поснідали.
— Хлопці, після сніданку треба трохи відпочити, — каже циган. Полягали спати. Повставали, сонце вже в полудни. Люди кажуть циганови:
— Що ти робиш, цигане? Та сонце вже в полудни, треба косити.
— Що я сказав, то робіть. Сідайте, хлопці, на обід.
— Та ми не можем так робити. Пан нам нічого не заплатить. Уб’є нас.
— Що я скажу, то робіть. Попоїли і лягайте відпочивати. Виспалися. Вже смерклося.
— Ходім до пана, — каже циган.
Пішли до пана. А то далеко було. Циган каже:
— Пане, ми так довго косили. Нам ще треба дати за косовицю по два кілограми сала.
— За що? В мене все по двадцять косарів косили і ніякої надбавки не просили.
— А ми, — каже, — так накосилися, що нам треба надбавки. Дайте сала.
— Не дам я вам ніякого сала.
Циган кидає до землі капелюх та й каже:
— Пане, як ви нам не даєте сала, то аби вам трава встала!
На другий день пан поїхав на поле дивитися — справді трава стоїть.
— То є чудо, — каже пан, — правду говорив циган, що трава встане.