Як раніше було, жив у селі єден багатий чоловік. Він мав корови, воли, коні — все мав. Але прийшов такий час, що його забрали на війну. Як то раніше брали. А яка тоді власть була, то невідомо, бо вже роки давні, давно то було. Забрали няня, остався син з мамою, рік, два, три живуть — няня не є. Мама скучає за няньом, за ґаздою. Та каже:
— Синку, ходім глядати десь няня.
Вивели з хліва найліпші коні, впрягли в кочію. І їдуть лісами, їдуть. Раз вони їдуть лісом, видять, на дубі написано: «Хто на того дуба вилізе, побачить там сорочку й шаблю. Як возьме на себе сорочку, буде дуже сильний, а коли шабльою махне, шабля сама буде рубати.»
Він став коло того дерева, а дерево високе. Пробував лізти — не міг вилізти. Вернувся дому — вони ще від дому недалеко були — набрав клинців, почав у дерево клинці бити й виліз на то дерево. Бив помалу клинця поза клинця, виліз і взяв сорочку й ту шаблю. І зліз він з сорочкою й шабльою долу, ту сорочку на себе взяв і почув у собі таку велику силу, що вже й сам не знав, яку силу він мав. А тою шабльою махає, а шабля рубає чи бучки, чи інші дерева. Рубає!
Прийшли вони в густий ліс, в таку терницю, що там люди не доходжували, лем звірі. Та й увиділи там дім. Прийшли вони д’тому домови, а там лем служниця. І говорить їм та служниця:
— Утікайте, бо туй є дванадцять розбійників. Як вони прийдуть, то вас поб’ють.
А цей чув, що він таку силу має. І не боявся. Коли ті дванадцять розбійників ішли геть, вона їм їсти варила, а коли приходили, то же було готове, наварене. Вона знов каже:
— Ідіть геть, бо як прийдуть тоти дванадцять, то вас уб’ють.
А цей думав, що його не вб’ють, коли він таку силу має. Звідає служницю:
— А ключі де від цих хиж?
Думав, що ключі на кухни. А служниця повідає:
— Туй є такий великий камінь. Дванадцять розбійників камінь перевертають і ключ там прячуть.
А тому леґіньови Іванко ім’я було. Каже Іванко:
— Де є камінь? Ану вкажіть мені.
Служниця вказала, а він той камінь узяв та й перевернув. Вона ся напудила. Що тото? Дванадцять людей перевертало, а він тото хопив та й єдною рукою той камінь вер.
Узяв він ключ, відомкнув, а там золота! І що лем на світі є, то там було. Злодії там жили й всього наносили. А раніше як люди жили? Не так, як тепер.
Служниця сама напудилася, як то все увиділа. Дала їм їсти, і вони наїлися, мама та син.
Прийшли ті розбійники й питають:
— Хто туй був?
А він там сидить, їсть собі з матір’ю. Та й тота служниця. Прийшли вони д’ньому:
— Що він за єден такий? Убити його треба. Взяти та й убити. А вни не знали, яку він силу має. Що він узяв на дубі тоту сорочку та ту шаблю. Кить убити, то вбити. І межи ними був єден май головний, командир. То всюди так є, що старший мусить бути, бригадир чи командующий який. Вони хотіли його вбити, а він як їмив їх бити, то стяв єдинадцять голів. А той дванадцятий дуже ся напудив, що вже й його вб’є, та молиться:
— Боже, подаруй мені півсвіту.
І він його тоді не вбив докус, а лем феделку йому зняв. І зняв феделку та й вер його там. Їх було дванадцять та й було дванадцять хиж. І вер його Іванко в ту дванадцяту хижу.
Та й жили вони з матір’ю в тому домі. Там було їм добре життя, бо було все, що лем на світі є. Лем потячого молока не було, злодії туди всього наносили. І вони там зажили дуже добре.
Іванко все ходив на вадаску. А мамі свої сказав:
— Мамо, туй маєте одинадцять ключів, а дванадцятий не даю вам, бо в дванадцяту хижу вам ходити не можна.
Він так казав, бо запер у ту дванадцяту хижу розбійника. А мама то не знає, чому син дав єдинадцять ключів, а од дванадцятої хижі не дав. У дванадцятій хижі були самі людські трупи. Злодії вбивали людей і там їх метали.
Коли він пішов на вадаску, вона дуже інтересовалася, що в дванадцятій хижі є. Пішла вона до тих дверей, натяглася й дивилася в ключову ямку. А він ще не вмер був, той дванадцятий злодій, та проговорив:
— Втвори мені.
— А я, — каже, — не годна втворити, бо в мене ключа не є. Бо мені син, — відповідає, — дав лем одинадцять, а од дванадцятої хижі ніт.
Він просить:
— Йди, йди. Там є ключ.
Бо він знав, де вшиткі ключі суть.
— …В тій і тій, — каже, — хижі є такий ключ.
Вона пішла, найшла ключ і отворила. А розбійник знав, де живуща вода є і мертвуща. Вона йому голову живущою водою змочила, і то нараз загоїлося й приросло.
Так що вони стали двоє жити, той розбійник й Іванкова мама. Живуть і ґаздують, а Іванко не знав, що мама з розбійником живе. Коли Іванко приходив, той усе ховався, щоби Іванко про нього не знав. А злодій Іванковій мамі говорить:
— Знаєш що? Ти прикинься хворою та проси, щоби він приніс потячого молока.
Мама прикинулася хворою, і вони хотіли Іванка знищити. Бо він мав велику силу, мав шаблю й сорочку, і вони боялися, що він їх знищить. Та так злодій нарадив Іванкову маму. Хотів злодій, би вони без Іванка газдовали.
Взяв він пушку, пішов у ліс і хоче стріляти в потя. Хоче вбити. А то потя промовляє:
— Іванку, ти не бий мене. Твоя мама не мого молока жадна, а твої кровлі.
Потя вже знало тото. Бо в тому домі вшитко було, лем потячого молока не було.
Іванко то порозумів. А потя принесло йому якогось там молока, і він то приніс матері — вона вже здорова, легше їй. А їй не треба було того молока, вона лем хотіла знищити сина, би він не заважав їй жити.
Як Іванко приніс молока, придумав їй злодій:
— Там є таке місце, де гора в гору б’є, скала в скалу б’є. Треба його там загнати, і його уб’є. Заженеме його там, аби приніс живущої і цілющої води.
Злодій знав за все.
Загнала його мама за тою водою. Вибрав він собі там ліпшого коня та й їде. І прибув до єдної баби. То була Баба Яга, відьма. Вона знала тото все. Знала, що не йде матері допомагати, що вони хочуть знищити його. Радить йому баба:
— Прив’яжи свого коня, а сідай на мого та й їдь.
Іванко послухав баби, свого коня прив’язав, а сів на бабиного. І той кінь поніс Іванка туди, де гора в гору б’ється. А то в самій півночі ті скали на мінуту ставали. Баба Яга йому все пояснила. І він, коли скочив у гору, шабльою рубав. Шабля вміла в тоту мінуту рубати. А то була не гора, то диявол був. І він добрався до гори, набрав живущої і цілющої води й несе додому.
Їде він через єден город, а там воюють. А царьова дівка увиділа, що він на коні їде, такий високий та файний. Видко було, що то не пустий якийсь чоловік. Прискочила од’ньому, обхопила, обняла його:
— Поможи мому няньови, бо няньо пропаде.
Раніше войовали царі з царями. А Іванко лем приходить і як їмив тою шабльою рубати, вшитко військо того чужого царя перебив. А царівна обіцяє:
— Я буду твоєю жоною, будеш чоловіком моїм. Би-сь за мною прийшов.
І дала вона йому свою адресу та все пояснила.
Вернувся він до тої баби, що йому коня дала. І баба тото живущу й цілющу воду забрала, а йому дала просту. А він стомлений був, ліг спати й заснув.
Приніс Іванко ту воду свої мамі. А де та хвора була! Вона не хвора була. Вони з тим дванадцятим злодієм хотіли його якось знищити. І вони би без нього файно ґаздовали, бо було з чим там жити.
Айбо коли Іванко їхав тим коньом, ішли жебраки. Та дуже в нього просили, голодні були. Просили, би дав їм щось їсти, бо голодні були. А він найшов у себе якусь їду і дав їм:
— Аби-сьте, — говорить, — мене споминали. Я Іванко, — каже, — я там і там живу, прийдіть до мене.
Як він прийшов додому, вони знов порадилися, як його знищити. Та й той злодій так нарадив Іванкову маму:
— Скажи йому, що він давно не мився, аби він зняв святу сорочку та йшов митися. Він ту сорочку зніме, та й не буде мати сили…
І вона дуже просила свого сина, аби йшов митися. А він одгрібався, одгрібався, а тоді послухав її, бо то мама.
Напарила вона води, налляла в ванну, зняв Іванко сорочку й поклав. На стілець поклав чи на постіль, я не видів. Яке то раніше все було, того ніхто не знає. І, коли він мився у ванні, той злодій під постіллю сидів. А його мама скоренько вхопила сорочку та й верла злодійови під постіль. І злодій узяв на себе сорочку й шаблю взяв. І став Іванко такий простий, як усі люди. Сили вже не було, шаблі не було. І рішають той дванадцятий злодій з його мамою:
— Що з ним робити?
А Іванкова мама мовить:
— Убити, знищити.
— Ні, — говорить злодій, — він подаровав мені півсвіту, і я йому подарую.
І він відтяв хлопцеви півголови, але не відтяв повністю. А там був закинутий колодязь, і тіло пустили в той колодязь. А йшли тоти жебраки, що Іванко їм давав їсти, тоти бідні люди. Та хотіли вони води напитися. Пустили в колодязь відро, а він за тото відро вхопився. Коли жебраки вчули там людський голос, то ходіли відро впустити:
— Пущайме, — каже єден другому, коли підтягли вгору до половини.
А той не хоче:
— Ти знаєш, як нам Іванко поміг? Поможім і ми бідному. Жебраки чули голос, айбо не знали, чий то голос. Лем знали, що то хтось бідний. Витягли вони його та єден на другого позирають:
— Такий схожий на Іванка.
Але не можуть жебраки повірити, що він до такого дійшов. Звідають його, і той признався, хто він є.
— Іванку, — кажуть, — ти нам поміг, і ми тобі поможем. Що тобі тепер треба?
А він відповідає:
— Знаєте що? Більш нічого не хочу, лем, будьте добрі, купіть мені гуслі.
Як хлопець признався, що він Іванко, купили вони йому гуслі. І пішов він до матері, на тото багатство, де перше дванадцять злодіїв жили. А мати його така як пава, ґаздують із тим злодійом, їдять, п’ють.
А Іванко прикинувся жебраком і почав мало густи. Та так жалісно гув. А вони обоє зачали танцьовати. Так танцюють мати із злодійом. Він не стає густи, а вони не стають танцьовати. Та дотанцьовались, що попадали. А Іванко скоренько шаблю вхопив і стяг із злодія сорочку та взяв на себе.
— Вже, — каже, — я тобі півсвіту даровав, а ти мені півсвіту.
А мамі нич не сказав. Лем вивів найліпшого коня, та й матір прив’язав коньови до хвоста та й коня пустив, аби її розніс. Вбив розбійника, а сам зобрався та пішов вітця глядати. І казці конець, і все.