Один чоловік був дуже багатий, а другий дуже бідний. Ішли вони дорогою і раптом почули, як закувала десь зозуля. Бідний каже:
— Та зозуля мені закувала.
Багатий заперечує:
— Ні, мені закувала!
Вони посварилися й побилися. Тоді багатий дав бідного в суд. Суддя сказав, що коли дістануть повістки на суд, то щоб йому принесли те, що найтучніше в світі.
Вони розійшлися. Багатий порадився зі своєю жінкою, що як треба буде йти на суд, то заріже кабана. А бідний зажурився, бо не знав, що понести.
Та в нього була сімнадцятирічна донька — велика розумниця.
— Чого то ви, няньку, зажурилися? — питає вона. Батько відповідає:
— Як мені не журитися, коли суддя сказав, щоб принесли те, що найтучніше в житті. Багатий заріже свого кабана, а я що принесу?
— Не журіться, — каже йому донька. — Ви понесете в суд, що найтучніше: тучніше за землю на світі немає.
Одержали повістки і пішли на суд. Багатий повіз найбільшого свого кабана, а бідний пішов так. Коли прийшли, суддя їх питає:
— Ну, принесли те, що найтучніше в світі? Багатий каже:
— Де би ні! Ідіть подивіться у мене на возі, чи є щось тучніше.
Суддя подивився, а на кабанові сало у дві долоні. Тоді питає бідного:
— А що ти приніс?
— Я приніс вам землю, бо тучнішого за землю на світі немає.
— Ти правий, — сказав суддя.
Та багатий знову подав бідного в суд. Тепер суддя сказав принести те, що найтонше на світі.
Багатий настриг найтоншої овечої вовни, а бідний знову зажурився, що він понесе. Питається донька:
— Що ви, няньку, знову зажурилися?
— Як мені не журитися, коли суддя сказав принести те, що найтонше у світі. Багач понесе вовну, а я — яку мару?
— Понесете судді те, що найтонше, — відказує донька. — Коли вас запитає, то скажете, що тонше від холоду нічого немає. Зимою одягають теплу шубу, та холод пробирається й крізь шубу — такий він тонкий.
Коли прийшли на суд, багатий показує судді найтоншу вовну, а бідний каже, що нічого тоншого за холод немає. І він знову виграв.
Багатий третій раз подав бідного на суд.
Цього разу суддя наказав, аби принесли те, що найрідкіше на світі.
Багатий набрав швидко до склянки води, а бідний зажурився, що йому робити.
Донька побачила й питає:
— Чого й тепер журитеся, няньку?
— На суд треба принести найрідшого в світі.
— Скажете, що рідкішого від вітру не буває. В одному селі видумали велику брехню, а вітер розніс її аж на третє село — такий він рідкий. А вода собі тече з потічка до Дніпра, а з Дніпра до моря і стає все густішою.
Ідуть на суд.
Прийшли до судді, а він їх питає: — Ну, що принесли?
Багатий показує скляницю з водою. А бідний сказав, що рідкішого від вітру не буває.
Суддя заявив багатому, що він програв діло і повинен виплатити суд. А бідному велів залишитися. Коли багатий заплатив і пішов додому, суддя спитав бідняка:
— Скажи, хто тебе радив, бо ти, напевне, того би не придумав.
І бідний зізнався, що в нього є донька, і це вона радила, що йому казати. Тоді суддя звелів:
— Приведи до мене свою доньку. Якщо не приведеш, то обох вас запру у темницю!
Прийшов бідний додому і трохи не плаче. Розповів доньці, що суддя йому наказав.
— Не журіться, няньку, — відповіла донька. — Підемо, раз треба.
Коли зібралися йти в суд, то дівчина взяла із собою дві стеблини сірників і голку. Прийшли до судді, поклонилися і подали руку.
Суддя приніс дівчині шматок тканини і сказав, аби до ранку пошила костюм. Тоді вона вийняла дві стеблини сірників і голку, поклала їх на стіл та й каже судді:
— А ви з цього дерева й заліза зробіть мені машинку. Суддя був дуже мудрий, але вона ще мудріша. Він знав, що з малого шматочка тканини костюм не пошити, а сам із двох сірників і голки машинку не зробить. Дівчина його перехитрила і тим йому сподобалася. Суддя добре погостив бідного чоловіка і сказав йому:
— Тепер ідіть собі додому, а ваша донька лишиться у мене — беру її за жону.
Так вони побралися й судили вже двоє. І казці кінець.