Вмирає великий багатир. Мав три дочки, і три сини були. Та й каже:
— Слухайте, сини. Як буде котрій дівці жених ся трафляти, аби-сте ніц не думали, лише би зразу віддавали. Хто запитає, аби-сте віддавали.
Вони собі й думають. Тоти два старші не дуже хотіли віддавати сестер, а наймолодший робив то, що сказав тато. Уночі сплять вони, пукає хтось у вікно — то був царя син. Питає наймолодший брат:
— Хто там?
А той надворі каже:
— Царевичу Грицю, ти спиш?
— Сплю.
— Віддай свою найстаршу сестру.
— Віддам.
Як була, так взяв її з подушками та й через вікно віддав. А браття спали й не чули. Рано питають вони:
— Де сестра?
— Я виконав наказ тата. Тато казав: ніц не думати, лиш віддавати. То я й віддав.
Посварили його за то браття.
А на другу ніч знов то саме, в шибку «пук-пук».
— Царевичу Грицю, ти спиш?
— Спав-им, збудив-им ся.
— Віддай середущу сестру.
Узяв він сестру з подушкою та й крізь вікно віддав. І знов сварили його брати. А на третю ніч знов:
— Царевичу Грицю, ти спиш?
— Збудив-им ся.
— Віддай наймолодшу сестру.
Він дав. А на рано ймилися до него браття:
— Що ти зробив?!
Та й так і сяк на него. Він забрався й пішов геть із дому. Прогнали його, то він і пішов.
Ішов він лісом та й побачив звірину. Хотів ту звірину стрілити, а там баба була, в тому лісі, та й звірина втекла, а він стрілив у бабу. Не видів її та й стрілив. Баба каже:
— Ти в мене стріляєш, хоч’ зо мною воювати? Пішов би ти на Білу гору та з тим Білим Білявином най би повоював. Я вже з ним воюю шість років. З ним би ти повоював.
Пішов він далі. Ходить та й ходить. І приходить під один будинок. Заходить до середини, а в тім будинку — його найстарша сестра. Каже вона:
— Йой, брате, чого ти прийшов?
— А що?
— Я маю такого чоловіка, що він тебе зараз і спалить. За такого ти мене віддав.
— А я, — каже, — хочу його видіти.
Ніч, щось «пук-пук» у дах, двері ся отворили, прийшов її чоловік. Прийшов, нюхнув та й каже:
— Що тут є за прісна душа незнайома? А вона йому:
— Нікого нема. А що би то було, якби так мій брат прийшов, той, що мене тобі віддав?
— З ним, — каже, — я би посидів, побалакав та й питав би-м ся, чого він зайшов.
А вона його сховала під ванєнку, під таку, що ся купає. Піднімає ту ванєнку.
— Ось він!
Сіли вони за стіл, гостять, усе файно.
— То що тебе тут занесло? — каже.
— Як я віддав наймолодшу сестру, мене браття прогнали. Та й каже він, що хотів звірину застрілити, а стрілив у бабу.
— …Та й сказала баба мені, аби я йшов на Білу гору з Білим Білявином поборотися. Каже баба, що вона вже з ним шість років воює. Хочу я знайти того Білого Білявина.
А той каже:
— Завтра будемо довідуватися.
А другий день рано той як засвистав, і де які звірі вчули, так ті поприходили. Він ся питає і звірів, і змій:
— Хто знає за Білу гору і Білого Білявина?
Ніхто не знав. Розійшлися усі звірі, а він зайшов до хати та й каже:
— Ніхто не знає.
Переночував він там та й іде далі шукати Білого Білявина. Ішов він, ішов та й попав до середущої сестри. Зайшов до хати, а сестра каже:
— Йой, брате, то ти? Іди, — каже, — бо за такого-с мене дав, що відразу тя вб’є.
— А я хочу з ним видітися. Та й сховала його сестра.
Приходить той та й знов тої самої. Каже, що би вбив, якби знайшов того, що тут є чужий.
— А якби той, що мене тобі віддав?
— З тим, — каже, — то я би ся сколєґував і спитав би, що його сюди привело.
А вона йому:
— От він є.
Сіли вони та й файно побалакали. Розповів йому хлопець про того Білого Білявича. А на третий день той затрубив і посходилися всякі звірі й змії. Питає їх — ніхто не знає, де та гора і який то Білий Білявин.
Побув він у них та й пішов далі. Ішов та й попав до третьої сестри. Прийшов, а сестра каже:
— Йой, чо’ ти прийшов? Тікай геть, бо ти за такого мене дав, що тобі життя не буде.
— А я хочу з ним видітися.
Приходить чоловік наймолодшої сестри та й питає:
— Хто тут є? Вона каже:
— Нема нікого. А що би то було, якби тут був мій брат, той, що тобі мене віддав?
А той каже:
— Я би звитався з ним, поговорив, погостився і спитав би ся, що його сюди занесло.
А сестра отворяє сусік та й каже:
— От він є.
Звиталися вони, і той питає його:
— Куди йдеш?
— Я, — каже, — йду блукаючи.
А він у дорозі звірину вбивав та пік собі м’ясо. Їв, брав його з собою і далі йшов блукаючи.
Чоловік наймолодшої сестри затрубив, і посходилися звірі. Питає він, чи знає хто за того Білого Білявина. Ніхто не знає. Вже всі розходяться, аж тут шкутильгає на трьох ногах кривий вовк. Прийшов та й каже:
— І я прийшов, але кривий, то й запізнився.
— Чи знаєш ти за Білого Білявина?
— Знаю. Там бій іде. Я там ранений — відти йду.
— Ти мене поведеш туди? — питає хлопець. Той каже:
— Поведу.
Сестри чоловік дав йому коня. Той вовка на коня, сам сів, та й їдуть.
Їхали, їхали і приїхали, а там — домисько величезний. Заходить він у той дім, а там дідо сидить, прив’язаний на трьох ланцах. Та той дідо:
— Сину Велидів, подай мені кружку води, бо я вже давно не пив. Приторочу тобі ще єдного віка.
Подав він дідови води. Дідо випив, і з него єден ланц зсунувся. Та й каже дідо:
— Дав би мені ще другу кружку, то тобі другого віка приторочу. Хлопець дав, дідо випив, і з него другий ланц зсунувся. Каже:
— То дай мені же третю кружку води.
Подав він, дідо випив, і з него зсунувся третій ланц. І вже вільний.
— А тепер, сину, даю тобі тоти три віки, би ти жив, але забирайся, аби тебе тут не було.
А в того Білого Білявина була дуже файна дівка, дуже делікатна. Хлопець увидів її, а дівка каже йому:
— Я тут у неволі. Рятуй мене. Що робити? Каже він їй:
— Будемо тікати.
Вона його там заховала. Переночували. Дідо Білий Білявин ще спить, а тоті зачали тікати. А якась нечиста сила каже дідови:
— Вставай, бо твоя дочка вже попантрувала. Вже поїхала! А Білий Білявин каже:
— Слухай, а далеко вже вони? Чи я ще можу діжу хліба з’їсти, та бочку вина випити, та й папуш тютюну скурити, та й їх догонити?
— Ще буде на це час, — каже.
Він тото зробив, та й їх догонив, та й тоту дівку відобрав.
— А за тото, що ти мені води дав, я тобі єдного віка даю. Та й забирайся, аби-с більше ся не вертав, бо я тебе вб’ю.
Забрав Білий Білявин дівку, а й ’му жаль. Гадає собі: «Чом я не зайшов та не найшов дівку, як той був ще на ланцах?» Вертає він знов туди та й каже дівці:
— Тікаймо.
Тікають, та й знов Білому Білявину дух підказує:
— Вставай, бо твоя донька вже далеко залетіла!
— Чи міг би я ще дві діжі хліба з’їсти, і дві бочки вина випити, і два папуші тютюну скурити?
— Ще буде на це час, — каже.
З’їв він той хліб, випив вино, скурив тютюн і пішов їх другий раз доганяти. Догнав, забрав дівку і каже:
— Якщо ти ще раз вернешся, ти жити не будеш.
А коло того Білого Білявина сидить змія з дванадцятьма головами та й охороняє його. Вернувся хлопець таки ще раз, взяв дівку та й тікає. Третій раз. А Білий Білявин погнався за ним, доньку відобрав, а його порубав, зложив порубаного в мішок, почепив на коня та й прогнав його.
Їде то м’ясо. Став кінь коло якогось саду, коло квітника, та й досягає І їсть. А з дому вийшла дівчина та й каже:
— Мамо, кінь мішок приніс, і кров з него тече.
Зняли з коня той мішок, а там чоловік порубаний. Зложили того чоловіка, пілляли цілущою водою, і став він живий. Та й каже:
— Як я твердо спав.
— Ай, ти спав. Якби ти сюди не попав, то би був-єс не встав, але кінь тебе сюди завіз, то ми й оживили тебе. Що це, — каже, — з тобою сталося?
Той розказав. А жінка йому:
— За тою дівкою уже не оден приходив і смерть здобув. Але тут, — каже, — є такий чоловік, що тобі поможе. Він має чарівну шаблю і дасть її тобі, та й поможе з тими зміями воювати.
Пішов він до того чоловіка, поїхали вони туди, порубали змію, а потому й Білого Білявина. Все знищили, а тоді царевич Гриць женився з тою дівкою і в тім будинку засидівся. Та й жиє там з жінкою й донині.